Читати книгу - "Пекельний звіздар"

— Господе Боже! — перелякався Івась і давай хреститися. — Панове, таж гляньте!

— А що тобі?

— Ондо, ондо… нечиста сила вийшла з хати!

Як зареготалися запорожці, то замалим із коней не попадали.

— Мурине! — каже Дряпайло, махаючи чорному чоловікові. — А ну ж бо катай сюди!

— О, — каже той, підходячи, — здорові були, пане осавуле! Здорові, панове!

Івасів жеребець хоркнув і позадкував од нього.

— Свят-свят-свят!.. — каже Івась, а сам побілів, як стіна. — Боже святий і кріпкий, помилуй мене грішного!

— А се що за потерча? — питається Мурин.

— Та ось, — регочучи, каже Гордій, — найшли в степу! Чорта в тобі признав, чуєш?

— Да ми тут усі чорти! — каже Мурин Івасеві. — А ти що, не знав хіба?

Гордій поплескав Івася по плечі.

— Не лякайся, козаче… се така сама хрещена душа, як і ми! То такі люде за морем водяться.

— А чого ж чорний?

— Бо шкура на ньому чорна та й годі! Од сонця так засмалився.

— То ти і справді козак? — питається Івась у Мурина.

А той і підморгнув йому.

— Таж певно! Хреста осьо маю на собі. Показати?

— Е ні, — каже Івась, — хреста мало… А от скажи мені: горілку ти п'єш?

— А що?

— Бо дід казав, що чорти горілки бояться!

Знову зареготалися козаки, аж із корчми почали люде виглядати.

— їй-бо, козацька дитина! — каже Дряпайло. — За словом до кишені не полізе — ріже тобі просто в очі, як шовком шиє!

— Таж певно, що п'ю! — каже Мурин. — А се що, як ти гадаєш?

Та й показує здоровецьку баклагу — з відро туди влізе.

— Послали, — каже, — з куреня горілки купити до вечері! Ну, тепер віриш?

Аж тут Івась заспокоївся.

— Вірю, — каже.

— То не будеш чортом узивати?

— Ні.

— Ну, слава Богу!

Заїхали вони у кріпость, і побачив Івась довгі хати, вшиті куликами з очерету, а трохи далі — великий майдан. На подвір'ях горіли багаття, а над огнем висіли здоровезні казани, і коло них поралися кашовари.

— От якраз і вечеря поспіла! — каже осавул, коли вони одвели коней до стайні. — А візьміть-но, хлопці, цього халамидника в курінь та нагодуйте!

— То ходи зо мною! — каже Мурин.

От заходять вони до куреня, а там уже й вечеряти сіли. Стояв посеред хати довжелезний стіл, а круг нього козаків — сотні зо дві, як ще й не більш!

— Хліб-сіль, панове запорожці! — каже Івась, знявши шапку, як дід його навчив здоровкатися.

Усі й позамовкали.

— Ого, — каже нарешті курінний, — гляньте, хлопці, — се хтось непростий до нас прибув! А по волі чи по неволі?

А Йвась груди випнув, як той пан.

— Самі знаєте… добрий козак усе по волі гуляє! — каже кошовому.

— О, — загомоніли запорожці, — важний, важний гість… зразу видати!

— Чолом, вацьпане!

— Либонь, від самого короля післанець, еге?

— Чи, може, від найяснішого цісаря?

— І що ж там чувати у Варшаві, пане посоле? Чи привіз ти нам жалування від його милости короля?

Стоїть Івась і шапку мне в руках.

— Я, — каже, — не з Варшави… Де ж пак!

— А відкіля ж ти?

— З хутора.

— А-а, — каже високий козак із сережкою у вусі, — то ти, значиться, наш чоловік! А хто ж ти єсть?

— Хто?..

— Ну, шляхтич, міщух… чи, може, й жид?

— Ото вигадали — жид! — каже Івась обурено. — Козак я!

— І як же тебе зовуть, козаче? — питається курінний.

— Івасем, — каже малий козак.

— А, певне, голоден?

— Угу.

— Ну, то сідай та вечеряй! А цих баляндрасників не