Читати книгу - "Вогонь-охоронець"

— Як пірнете, пливіть біля самого дна, щоб головою об скелю не стукнутись. Це недалеко, всього метрів три з половиною буде. Тоді можна виплисти. Я піду першим і вам посвічу там біля виходу.

Потім він прискіпливо перевірив, чи добре запаковані в гумовий, водонепроникливий мішок фотоапарат з лампою-спалахом і блокнот. Я захопив усе, щоб там, на місці, як належить сфотографувати й замалювати знахідки, перш ніж їх досліджувати.

Нарешті зібралися. Щулячись, я дивився, як Алик тримається за каміння, входить у чорну воду й зникає в ній з головою. Зараз моя черга. Павлик залишився на березі з нашим одягом.

Дуже неприємне це відчуття — занурюватись у холодну брудну воду. В ній набралося так багато мулу, що вона здавалася липкою та в'язкою. Мимоволі хотілося швидше вилізти з цієї підземної трясовини…

Здається, фізично відчуваєш, як важко давить на тебе все громаддя скелі, що нависла зверху. І я проти волі майже плазував замуленим дном, притискався до нього всім тілом — так і виповз на берег замурзаний.

Раптом у вічі мені вдарило світло ліхтаря. Крізь мутні патьоки брудної води на склі маски я ледве розгледів Алика, який простягав руку. Він допоміг мені вибратись на слизький берег і скинути акваланг.

Підземний зал, до якого ми потрапили таким незвичним шляхом, був, мабуть, величезним. Наші ліхтарики виривали з темряви то блискучі гігантські бурульки сталактитів, що звисали звідкілясь згори, з невидимої нам стелі, то кусок скелі, вкритий гострими кристалами неправильної форми. А далі все потопало в мороці. Вздовж однієї стіни вишикувались тонкі білі колони, нагадуючи труби величезного механізму. Вапнякові патьоки покривали всі стіни, наче химерні драпіровки й мережива. І всюди неголосно дзюрчала, дзвеніла, шепотіла вода, безліччю струмків уливаючись у підземне озеро…

Але роздивлятися зал ніколи. Алик тягне мене туди, де темрява здається особливо густою й похмурою.

Ми боком пробираємося мимо наїжаченої гострими шипами скелі. Тоді хекаємо й задихаємось, майже плазом пробираючись вузьким проходом. Алик підводиться на весь зріст і намацує променем ліхтарика невеликий майданчик під навислим козирком скелі.

— Ось тут, — хрипко вимовляє він.

Я спрямовую світло свого ліхтарика туди, під навислу скелю, й поволі наближаюсь.

Скелет лежить у невеликій ніші, роздивитись його важко. Але спочатку треба виконати перше тверде правило: сфотографувати й замалювати знахідку перед тим, як торкатися до неї. Скільки випадків відомо в історії археології, коли від дотику невправної руки розсипались, вмить перетворювались на порох, пилюку дуже цінні знахідки! Для цього інколи й торкатися не треба, досить лише струменя свіжого повітря.

Я поспіхом розпаковую гумовий мішок, виймаю з нього лампи, фотоапарат, готую до зйомки.

— Олексію Миколайовичу, а якого приблизно часу це поховання? — знову пошепки, ніби остерігаючись порушити підземний спокій, питає Алик.

Я розумію його приховане бажання, щоб знахідка неодмінно виявилась якоюсь винятковою, дуже давньою, дивовижною для науки. Та поки що нічого відповісти йому не можу.

— Можливо, таврів чи навіть кизилкобинців. Це загадкове плем'я населяло тутешні гори ще до таврів і, як правило, влаштовувало могильники саме в печерах. Кожна нова знахідка їх особливо цікава для науки.

«А може, це зовсім не могила?» — майнуло в моїй голові. Ні ритуальних предметів, якими всі стародавні племена обов'язково обряджали покійників у дорогу до загробного царства, ані прикрас.

Кортить оглянути скелет краще, але я стримую себе. Насамперед сфотографувати.

Апарат готовий. Осяваючи підземелля сліпучими спалахами електронної лампи, я роблю один за одним десять знімків з різних положень. Потім ми встановлюємо навколо майданчика кілька свічок, і я починаю замальовувати в зошит детальний план поховання. Алик схвильовано сопе в мене над вухом.

Малювання вимагає повної уваги й зосередженості. Та в моїй голові все ж одна за одною спливають уривчасті, безладні думки.

Який, мабуть, таємничий і зловісний ми маємо вигляд збоку: при неправильному освітленні свічок дві принишклі людини схилилися над скелетом… Чому в нього такий потворний лоб? І на кістках грудної клітки слід удару. Чим?.. Ні, цю руку я намалював неправильно, вона йде ось сюди.

Так. Здається, перший малюнок закінчено. Тепер треба розмітити ділянку на квадрати й приступати до детального обстеження. Можливо, по сережках чи персню, по залишках прикрас, поховальних речей вдасться, нарешті, визначити, до якого часу належить поховання.

Ми з Аликом забиваємо кілочки по краях майданчика, натягуємо між ними міцну мотузку. Її сплетіння утворює чітку сітку правильних квадратів, щоб кожна кістка, кожна знахідка мали точну адресу і можна було записати в щоденник розкопок: «Знайдено в квадраті такому-то».

Скеля тверда, кілочки не хочуть у неї вбиватися, мокрі руки зриваються. Нарешті ми справляємося з цією нелегкою роботою, закривавивши собі пальці. Тепер можна перепочити й посмалити цигарку.

Ми сідаємо просто на мокре каміння біля скелета, оточеного свічками. Я дивлюсь на годинник. Хіба минуло вже шість годин, відколи ми увійшли в печеру? Тут втрачаєш усяке відчуття часу. Треба поспішати, бо нагорі почнуть турбуватися й, чого доброго, підуть на розшуки.

Прикро, але я не бачу прикмет, які допомогли б визначити час поховання. Одяг давно зітлів, нема ні металевих, ні кістяних прикрас. А може, це зовсім не поховання, людина просто забрела в печеру та й загинула тут? Від чого? Вбивство? Але коли воно сталося? І якою зброєю перебиті ребра, куди вона поділась?

Алик світив мені, тримаючи в руках, крім ліхтарика, ще дві свічки. Розтоплений стеарин капав йому на руки, та він не помічав цього.

Мені здалось, що біля долоні скелета щось тьмяно блиснуло.

— Ану, посвіти сюди краще! — сказав я.

Так, серед каміння виднівся якийсь довгастий предмет. Я обережно підчепив його пінцетом і витягнув.

— Нічого не розумію! — розгублено пробурмотів я.

У мене на долоні лежав досить довгий, сантиметрів із десять, звичайний металевий стержень, щільно обплетений дротом!