Читати книгу - "Страшні історії"

— Гайда звідси! Бач, забавку знайшли, — добродушно промовив Огородников, і диво — собаки послухалися його.

Спочатку більші, потім — менші пси розступилися, а тоді й розбіглися в різні боки. Правда, відбігли недалеко: посідали невеличкими гурточками, ніби чекаючи, коли ж їм знову дозволять погратися з цим нахабним хлопченям. Звідкись підбіг старий знайомий Максима — пес Буян. Зиркнувши на нього, облизнувся і став біля хазяїна.

— Які люди! — блазнювато протягнув Артур. — Та ще й без охорони, без дяді міліціонера. Ти мені гроші приніс, юначе? За собачкою прийшов? Диви, скільки їх тут. Кого хочеш вибирай, коровай, коровай!

— Злазь, не бійся, — поблажливо дозволив Плямистий. — Іди сюди, поговоримо.

Максим, зиркаючи на собак, обережно сповз на животі по днищу човна. Ноги зрадницьки трусилися. Розуміючи, що тікати нема куди і він попався, хлопець покірно підійшов до Огородникова.

— Ну, чого ж тебе знову сюди принесло? Я так розумію, це ти — Артурчикова помилка?

— Та ну, яка помилка! — спробував боронитися Артур.

— Не така вже й велика, — спокійно відповів Плямистий. — Але й не дуже маленька, скажу я тобі. Чого тобі треба, синку? Для чого ти прийшов сюди? Чого домагаєшся? Собаку тобі треба чи нехай Артурко гроші твої поверне? Що мені треба зробити, аби ти більше сюди не ходив?

— Його, Петровичу, тільки смерть може зупинити! — Артур зробив страшні очі.

Максим відчув, як усередині все вкрилося кригою.

— Не лякай, не треба, — жартома насварився на нього пальцем Плямистий. — Хоча від цих тварюк, — він кивнув головою в бік бродячих собак, — усього можна чекати. Наприклад, кусне тебе одна — і матимеш уколи в живіт. А мені твої тато з мамою ще подякують гарненько за те, що їхнього надто цікавого синулю від злих собак урятував. Бо сам винен, грався в неналежному місці. Ні, юначе, таких собак, як тут живуть, люди ніколи не любили і не шукали. Ти бачиш справжніх бійців, хижаків. Захочу я — рота солдат від них тікатиме. Люди, хлопче, повинні платити. І за любов до собак, і за нелюбов до них. Цих тварин теж хтось колись із дому вигнав.

— Тепер, виходить, інші повинні розплачуватися за чужі гріхи? — обережно поцікавився Максим. — А ви тут сховалися від життя, та ще й проголосили себе царем собачого царства, бо не можете нормально вжитися з людьми?

Огородников не встиг нічого відповісти. Здалеку почулося гудіння машини, долинули чиїсь нерозбірливі голоси. Знову загавкали собаки. Крадії перезирнулися, потім дружно глянули на Максима.

— Ви правильно здогадалися, — хлопець ледь стримував переможний тон. — Це по мене приїхали. Я збирався дещо дізнатися, та на випадок, якщо о певній годині не повернуся і не дам про себе чути, мене шукатимуть тут.

— Тебе не було тут, юначе, — просичав Плямистий. — Я ще не договорив з тобою. А розмова у нас дуже цікава. Заодно мені хочеться дізнатися, як це у тебе опинився собака, знайдений нами для одного собаколюба…

Артур ступив до Максима, чіпко вхопив його за руку і потягнув до сараю, де зазвичай тримали викрадених собак. Хлопець перелякано закричав:

— Не туди! Не треба туди! Я боюся!

— Правильно робиш, — Артур клацнув язиком і заштовхнув Максима всередину. Раз-два — закрив засув. Попередив: — Не думай кричати, голову відірву і Буяну віддам.

Максим, очевидно, вирішив повірити в погрозу. Ще раз задоволено клацнувши язиком, Артур швиденько забіг у вагончик, зачинившись зсередини. Не хотів, аби його тут бачили.

Тим часом Огородников уже зустрічав чергових непроханих гостей — Білана-старшого і Дениса Черненка.

— Де мій син? — закричав Білан-старший, вистрибнувши з машини.

— Е, шановний, обережно! Не робіть різких рухів! — попередив його Плямистий.

І правда — варто було татові шарпнутись, як із різних боків до машини посунули з погрозливим гарчанням собаки, а Буян вишкірив гострі зуби. Білан-старший зупинився, проте не збирався відступати. Денис, хоча теж побоювався місцевих псів, тим не менше вийшов із машини і став поруч із ним.

— Тут повинен бути мій син, — суворо повторив Білан-старший.

— А я повинен літати! — гарикнувся Плямистий. — Із чого це ви взяли?

— Ви мене пам’ятаєте, пане Огородников, — сказав тато. — Мусите пам’ятати. А щоб освіжити вашу пам’ять, зараз сюди приїде той самий майор міліції. Тільки вже не сам і не як приватна особа. З ними буде достатня кількість народу, аби встановити на цій території закон і порядок.

— Слухайте, перестаньте мені погрожувати! Нема тут вашого хлопця! Нема! — зробивши паузу, він сказав уже не так категорично. — Принаймні я його тут не бачив. Узагалі, територія охороняється і стороннім, тим більше — неповнолітнім, тут із різних причин перебувати просто небезпечно.

— Ну, а якщо я перевірю? Хоча б он той сарайчик? — Білан-старший навіть показав рукою в бік сараю, який став Максимовою тюрмою.

На якусь мить Огородников помітно розгубився. А тоді швиденько взяв себе в руки, промовив зухвало:

— Будь ласка! Тільки попереджаю: один раз ви там уже шукали викрадених собак. Невже ви думаєте, що знайдете там вкрадених дітей?

— Я не стверджую, що ви, пане Огородников, викрадаєте дітей, — трошки збавив оберти Білан-старший. — Більше того — готовий погодитися, що ви справді не бачили тут мого сина. Він міг прокрастися туди і десь заховатися. Знаєте, перехідний вік… Я сам не можу часом дати пояснення ідеям, які приходять в оці голови, — він постукав кісточками пальців по маківці Черненка. — Можливо, я зараз гарячкую. Ось і розберемося.

Такі слова, очевидно, заспокоїли Плямистого. Знизавши плечима, він жестом запросив Білана-старшого за собою. Підійшовши до сарайчика, сказав уже знайоме: «Але-гоп!» і театральним жестом розчахнув двері.