Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Босе, — сказав він байдуже, — як на мене, то в усьому цьому є дві дрібнички, котрі, так би мовити, викликають певне занепокоєння. По-перше, якщо немає кращої версії, то я б припустив, що оті будівлі біля озерця — військові казарми.

— Кращої версії немає. Це таки казарми — там, біля озерця, І, я сказав би, не звичайні казарми, а тренувальний табір єгерських батальйонів корпусу альпійських стрільців.

— О Господи! Альпійські стрільці?! Якби я про це знав, то ніколи б сюди не полетів! Альпійські стрільці! Чому ж ніхто не попередив любого синочка матусі Шаффер?

— А мені здавалося, що ти про це знаєш, — м'яко відказав Сміт. — Чому ж тоді, на твою думку, ми вбрані не в мундири німецьких моряків або медсестер?

Шаффер розстебнув на собі маскувальну куртку, хвилину вивчав свою уніформу стрільця, потім застебнувся і обережно сказав:

— Ви хочете сказати, що нам доведеться замішатись у німецьке військо? — А побачивши, як Сміт ствердно кивнув, широко розплющив здивовані очі й промовив: — Але ж… Але ж вони зрозуміють, що ми — чужі!

— Тренувальні підрозділи постійно змінюються, — просто відказав Сміт. — Що таке шість незнайомих облич серед шестисот незнайомих облич?

— Це жахливо, — похмуро сказав Шаффер.

— Жахливіше, ніж коні? — усміхнувся Сміт. — Зрештою, альпійські стрільці не хвицаються й не скидають із сідла.

— У коней немає автоматів, — сумно відказав Шаффер.

— А друга твоя дрібничка?

— Друга дрібничка стосується самого замку. Чи не здається вам, що ми забули прихопити вертольота? Як ми туди дістанемося?

— Непогане запитання, — похвалив Сміт. — Треба буде про це подумати. Але я ось що хочу сказати. Коли полковник Вайат-Тернер зумів пробратися до головного командування вермахту і, що ще важче, вибратися звідти живим, то наша проблема — це все одно що з'їсти пундика з чаєм.

— Що-що він зробив? — перепитав Шаффер.

— А хіба ви не знаєте?

— А чому я маю знати? — розсердився Шаффер. — До вчорашнього дня я з тим чоловіком не зустрічався.

— З сорокового по сорок третій рік він жив у Німеччині, служив у війську. Закінчив у головному командуванні, в Берліні. Каже, що добре знайомий з Гітлером.

— Чорт забирай! — Шаффер хвилю помовчав, потім зробив висновок: — Цей хлопець, мабуть, навіжений.

— Можливо. Але якщо він зумів, то зуміємо й ми. Подумаємо, як це краще зробити. Ходімо назад, до дерев.

Вони обережно поповзли назад, залишивши на спостережному посту Крістіансена з підзорною трубою. Після того як вони розбили табір, зварили й випили трохи кави, Сміт оголосив про свій намір ще раз спробувати вийти на радіозв'язок із Лондоном.

Він розпакував рацію й сів на рюкзак за кілька футів від групи. Вимикач, який приводив у дію блок передачі, містився з лівого боку рації, якого не було видно чотирьом людям у таборі. Сміт рішуче увімкнув правою рукою живлення, одночасно перевівши лівою рукою режим передачі з «ввімкнено» на «вимкнено». Якийсь час він наполегливо крутив ручки, роблячи паузи та прислухаючись, чи щось чути. Зрештою він облишив рацію й випростався, розчаровано хитаючи головою.

— Серед цих дерев ви нічого не почуєте, — зауважив Торренс-Сміт.

— Можливо, саме в цьому й річ, — погодився Сміт. — Спробую на іншому узліссі. Може, там поталанить.

Почепивши рацію на плече, він вирушив по глибокому снігу навпростець до протилежного краю лісового пасма. Вирішивши, що з табору його, мабуть, уже не бачать, Сміт швидко оглянувся. З табору його не видно було. Різко повернувши вбік, він кинувся схилом угору, доки перетнув сліди, залишені ними, коли вони йшли сюди. Простуючи по слідах, він насвистував «Лорелею», але тихенько, бо в морозяному повітрі чути далеко й добре. Коли з-за поваленого дерева з'явилася Мері, він зупинився.

— Привіт, любий, — сказала вона коротко.

— Постараймося обходитись без «любих», — різко відповів Сміт. — Зараз восьма. Таточко Макрі чекає. І не говори надто голосно.

Сівши на повалену сосну, він увімкнув рацію й майже відразу вийшов на зв'язок. Сигнали з Лондона були такі самі слабкі, але чистіші, ніж вранці.

— Тато Макрі чекає, — почулося з рації. — Хвилинку. Хвилинку. Невдовзі замість операторового голосу пролунав знайомий голос адмірала Ролланда:

— Ваше розташування, будь ласка, Бродсворде.

Сміт поглянув на клаптик паперу, на якому повідомлення було написане і шифром, і відкритим текстом: «ЛІС ЗАХІД ВІД ЗАМКУ. СПУСКАЄМОСЯ ДО В. Г. УВЕЧЕРІ». У мікрофон Сміт прочитав тільки числа шифровки.

Настала пауза — Ролланд, очевидно, чекав, поки йому розшифрують повідомлення. Потім знову пролунав його голос.

— Зрозуміло. Продовжую. Геррод загинув випадково?

— Ні. Прийом.

— Від рук противника? Прийом.

— Ні. Який прогноз погоди? Прийом.

— Несприятливий. Вітер, з переходом на сильний. Сніг. Прийом.

Сміт позирнув на чисте блакитне небо над головою й подумав, що Ролланд переплутав аркуші з прогнозами. Тоді відповів:

— Коли знову вийду на зв'язок, не знаю. Ви можете чергувати на прийомі? Прийом.

— Залишаюсь у штабі до завершення операції. Бажаю успіху. До побачення.

Сміт вимкнув рацію й задумливо сказав до Мері:

— Я не надаю великого значення тонові, яким він сказав оте «До побачення».

В залі зв'язку військово-морського відомства на Вайтхоллі адмірал Ролланд та полковник Вайат-Тернер, стоячи обабіч радіооператора, похмуро перезирнулися.

— Отже, бідолаху вбили, — промовив Вайат-Тернер.

— Висока ціна за те, щоб переконатися, що ми не помилялися, — невесело відповів Ролланд. — Бідолаха, кажете. У ту хвилину, коли ми доручили Герродові рацію, ми підписали йому смертний вирок. Тепер я думаю: хто ж буде наступний? Сам Сміт?

— Ні, не Сміт, — рішуче похитав головою Вайат-Тернер. — У деяких людей є шосте чуття. А Сміт має сьоме, восьме, дев'яте, та ще й вбудований радар на випадок небезпеки. Сміт уміє вийти з будь-якого становища. Йому пальця до рота не клади. Це найкращий розвідник у Європі.