Читати книгу - "Потрапити в сад"

А після концерту підійшов голомозий тип з хтивими масними очима, назвався директором ресторану й запропонував нам виступити у нього, звісно, за плату. Ми, втомлені й пригнічені, мовчки сиділи в роздягалці, коли той накотився на нас бойовитим круглим черевцем і став розмовляти, ніби з лакеями.

Я дав йому по пиці, а Марія розплакалась, як дитина.

Ми не змовляючись пішли до своєї хати. Назавтра мене викличуть в міліцію або в суд. Костя щиренько зазирав мені в очі й повторював:

— Скотиняка!

І таке інше.

Ми зігріли чаю і сиділи довгенько. Було вже пізно, але Марія не поспішала, бо її батьки пішли на весілля.

— Пора й тобі виходити заміж! — буркнув Костя. — Чому ти не одружуєшся?

Марія тільки загадково посміхнулась. Гм, якщо вона й справді вийде заміж, то їй буде не до співу.

— Давай я одружуся з тобою, — бовкнув я. — Тоді ти нікуди не втечеш...

— Та ну тебе! — відмахнулася вона.

Мені здалось, що вона когось має, і це неприємно вразило. Музика потребує аскетизму.

— Хлопці, — прорік Сергій, котрий завжди повертав нас до реальності, — діло з тим торгашем пахне порохом, а ви собі розпатякалися. Треба щось робити, бо Віктору може нагоріти.

— Піду я спати. Завтра на роботу, — підвівсь я.

Звісно, я повівся, мов останній егоїст. Чекав, що Марія піде зі мною, але вона сиділа, як прикута. Вийшов з хати і втрапив під холодний весняний дощ. У селі всі мирно хропіли або лаконічно виконували свій подружній обов’язок з суботи на неділю.

Біля автобусної зупинки, просто на мокрому асфальті, спав п’яний. Я добре зіпрів, перш ніж підняв його і вклав на лавці.

Костя:

А чи було це насправді? Спека, жахливішої не можна собі уявити. Я ще малий, десь дванадцяти років, цілою сім’єю ми відпочиваємо в Одесі в тітки Лариси. Я терпіти не міг сонця, вилежування на пляжі, тутешніх наїдків, від яких мене нудило. Навіть моря не любив, хіба що ввечері, коли на обрії засвічувалися вогні кораблів і мені до сліз кортіло мати бодай гумового човника, щоб доплисти до них.

А чого варта була сама місцина! Миршаві деревця, жалюгідні коробки будинків, розпечений асфальт, а до моря пертися півгодини на автобусі такою ж оголеною вулицею без найменшого затінку. То була каторга, а не відпочинок. Однак я чомусь терпів. Сили волі в мене й зараз немає, а тоді й поготів.

І от мені дали літрову банку і наказали принести з гастроному сметани. Я, радий вирватися з задушливої квартири, вибігаю надвір. Тиша, і зовсім нема людей. Всі поховались — і раптом шурхіт ніг. Я обертаюсь і бачу стару жінку із скам’янілим лицем. Вона виймає з кошика жмені рожевих пелюсток і сіє їх на асфальт. Навіщо?

І тут я бачу, що слідом за нею йде похоронна процесія. У маленькій труні, яку несуть на плечах, жовте дитяче личко в чепчику. Не чути ні плачу, ні голосінь. Ідуть собі мовчки, ось зникли за рогом, тільки лишилися пелюстки на асфальті.

Мабуть, найбільше мене тоді вразила порожнеча довкола процесії. Навіть якби стався землетрус, оті люди йшли б так само втомлено і байдуже, виконуючи ритуал. Мені стало страшно, і я побіг додому, так і не купивши сметани. Здавалося, наче я сам опинився всередині тої процесії, котра і досі йде, і буде йти вічно, як вічно ходять по землі смерть, зло, любов. Іти і розтоптувати трояндові пелюстки, утверджуючи право смерті на красу і на все інше, тлінне й недовговічне.

Вірші я почав писати набагато пізніше. І жодного про квіти. Однак їхній запах переслідував мене весь час, доки я не зрозумів, що той аромат — їхня мова, і лише бджоли, метелики, джмелі знають її досконало. Біля нашої хати ріс невеликий садок: три яблуні, дві сливи і вишня, а під плотом — грядка з квітами, посаджена мамою. Я крадькома зривав кілька квіток, залазив між кущів смородини й агрусу і роздивлявся кожну пелюстку. Я хотів розгадати таємниці квіткової плоті, й у цьому не таїлося ні крихти патологічного, бо я був зовсім ще дитина, а вдома ми не тримали навіть собаки, з яким би я міг побалакати.

Потім мені спало на думку, що квіти мусять мене ненавидіти, бо я їх рву. Ці ромашки, мальви, гладіолуси якоїсь ночі задушать мене своїм запахом, і ніхто не здогадається, в чому справжня причина моєї смерті. Малим нам казали: не рвіть «буслячий вогонь», бо прилетить бузько й спалить хату. Отже, квіти мають своїх заступників, могутніх покровителів й тому не щезли з лиця землі. Навпаки, проникли всюди: на старі дахи з червоної черепиці, купи гною, річкове каміння, балкони й асфальт. І при цьому залишаються таємницею. Як з грубого стебла народжується червона чи біла квітка? Не тільки я, але й ніхто в світі цього не знав.

Якось уві сні я заблукав у чужому саду, де було безліч стежок і кожна дуже довга. Ще стояли там будинки, куди невільно було заходити. Я чекав, що кожної миті мене хтось знайде і прожене звідси. А стрів я стару жінку, балакучу і добросерду. Вона взяла мене за руку і вивела з чужого саду. Невисоку металеву хвіртку обвивали білі й червоні ружі. Жінка зірвала дві квітки й дала мені на прощання. Так я вперше отримав у подарунок квіти, хай уві сні, але вони перестали бути для мене предметом досліджень і набули статусу символу. А де виникають символи, там народжується поезія. Я жадібно накинувся на вірші, особливо старі японські, де панував культ краси. Все довкола виявилося грубим, неоковирним, абсолютно глухим і сліпим до прекрасного. То було страшне відкриття. Я не міг писати, знаючи, що приречений на вічне нерозуміння. Дух протесту зробив мене покровителем квітів. Я мав за що триматися і втриматися, хоч мої вірші й кепські. У них немає запаху квітів, є лише дзижчання бджоли і шурхіт крил