Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

може трапитись…” — так сказав Моревіль. Ми пішли за ним до червоного овоїдного гелікомобіля. Я тоді вперше побачив Землю. Я народився на орбітоні “Земля-8”, мої батьки і досі працюють там… Того дня кожен із нас уперше бачив сніг. Не просто замерзлі краплі води, не вкриті памороззю тенета арматури, а справжній сніг, що повільно кружляв у небі, як у кінофільмах. Лапаті сніжинки падали на наші плечі, на наші когерати, перекинуті через плече, і довго не танули. А одна на вилозі мого комбінезона виблискувала кілька хвилин ще й у салоні гелікомобіля, вона була прекрасна, як споруда сучасного орбітона, коли дивитися на нього здалеку. Але, врешті, розтанула…

— Ви — поет, — мовив журналіст.

— Облиште, краще слухайте… До речі, як вас звати?

— Даруйте, я б хотів відрекомендуватися згодом, — сказав журналіст, підсилюючи цими словами таємничість свого приходу. — Розповідайте, будь ласка…

— Добре… Моревіль провів нас аж до станції пневматичного трансатлантичного зв’язку. “Одна година і сімнадцять хвилин, хлопці, щоб ви зрозуміли…” — почав Моревіль, але біокібер Гайвір раптом перебив його: “Ми все розуміємо. Даремно не дозволили сісти в Європі. Час такий дорогий. А ми все розуміємо. І ніщо нас не злякає. Не зупинить. Ми ж любимо Землю. Ця любов закладена ще на першому конвейєрі…” Пам’ятаю, він раптом замовк, поглянув на інших, а потім упевнено додав: “Так, вона закладена у кожному з нас”. Моревіль тоді стомлено всміхнувся, його тонкі губи затремтіли — так усміхаються злякані діти, безневинно і сторожко. “Спасибі, хлопці. Там, у Європі, вас зустрінуть. Другий день ідуть роботи. Земля чекає вашої допомоги”. І ми поїхали. Пасажирська пневматична капсула була майже порожня. Спершу подумалося, що то особисто для нас виділили увесь величезний салон, але я раптом збагнув — хто ж зараз може їхати в Європу, окрім таких, як ми? З кожною хвилиною ми відчували, як щось огортає пеленою свідомість, наші усмішки ставали дедалі напруженішими, як остання усмішка Моревіля, а обличчя — схожими на театральні гумові маски. Ми ніби потрапляли в якесь потужне поле, заплутувалися в його силових лініях, і я добре розумів, що та пелена, те невидиме павутиння — страх. Він наближався до нас, ми наближались до нього. Мені тоді було тридцять шість. Уперше в житті кожною клітиною свого єства я відчував, що таке страх. Ні, це не хвилювання, не усвідомлення небезпеки. Це якесь раптове, болісне, подібне до вибуху усвідомлення фатальної матеріальності народжень і фіналів. А за напівпрозорими стінами салону на арках підземного тунелю миготіли видовжені в тонкі волокна сигнальні ліхтарі. За ту годину й сімнадцять хвилин кожний з нас справді збагнув глибинний сенс слів простих, мов газетне повідомлення, — в Європі під містом Нойвід, на глибині двох кілометрів, під час прокладання додаткової транспортної пневмомагістралі виявлено велетенські запаси древньої нуклонної зброї, на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи, другий день ведуться роботи по врятуванню. Сьогодні всі ці події — історія. Я зараз уже знаю і найменші подробиці, яких тоді ніхто з нас не знав, хоч ми й були учасниками тих подій… Ловлю себе на думці, що згадую книжку Олеся Буркуна “Земля, народжена вдруге”. Ви читали?

— Так, — кивнув журналіст.

— Та книжка загалом про нас, і тепер я, мабуть, не зможу додати жодної нової деталі до створених письменником образів, до опису нашої роботи. Хоч там і багато вигаданого. Але я можу погодитися, що все було саме так. Я просто не міг тоді запам’ятати, що в Авеніра Горлача — ми з ним сиділи в салоні пневмокапсули поруч — на правому плечі був пошкоджений комбінезон, і Авенір уважно розглядав дірку, силкуючись пригадати, де саме він подер костюм. Бернард Болл, можливо, й справді цілу дорогу мугикав пісеньку про сороку, а Аскольд Зимнич сидів нерухомо із заплющеними очима, ніби дрімав, тільки руки судомисто стискали когерат. Будимир Глей щохвилини зиркав на стінний годинник і якось байдуже повторював: “Уже скоро приїдемо”, а Вацлав Манчарський запропонував випити кожному по ковтку міцного боро з його похідної фляги, і ніхто не відмовився; біокібер Доброслав усю дорогу перевіряв свій когерат.

Рудочубий хлопчина у блискучому захисному костюмі з шоломом у лівій руці зустрів нас на третій європейській колекторній станції лиш одним словом: “Ходімте!” А потім додав: “Ходімте швидше!” Біля пластиконових боксів з костюмами радіаційного захисту він нетерпляче чекав, доки ми всі перевдягнемось. Руки в нього тоді тремтіли, обличчя ж, кругловиде і ще таке дитяче, було навдивовижу спокійне. Відгалуженням основного тунелю ми пішли за ним. Невдовзі побачили в кінці кам’яного коридора людей, їхні постаті, освітлені потужними прожекторами, кидали химерні тіні на стіни підземної зали. її вирили променями стаціонарних когератів навколо велетенських контейнерів, що громадились посередині. Вони були страхітливо буденні й скидалися на продуктові блоки сільськогосподарської фірми “Гуллівер”. “Ось вони, древні нуклонки”, — мовив рудочубий, його голос спотворювався динаміком або ж просто хвилювання насичувало його нелюдськими модуляціями. Без привітання і традиційного потиску рук до нас звернувся кремезний бородань. Під кулястим шоломом його борода також видавалась кулястою. Пригадую, він сказав: “Мене звати Іліан Берн. Ми третю годину чекаємо на вас. Треба все узгодити, зупинитись на якомусь із варіантів. Ми вирішили законсервувати це проклятуще лайно, та на двох контейнерах пошкоджено захисні рифи. Рано чи пізно це призведе до вибуху. Отже, ці два контейнери доведеться анігілювати. Що скажете на це?” — “А відновити захисні рифи?..” — спитав я тоді і сам відразу збагнув, що відновлення рифів та ще в таких умовах небезпечніше за анігіляцію.

Олесь Буркун писав, що в цю хвилину я особисто думав про сина та дружину, які залишились на Веріані, про тридцять шість прожитих літ, а ще про Землю, про її долю… Так, мабуть, я тоді думав про це. Руки тремтіли, а ноги підкошувались… Я зголосився першим почати анігіляцію одного з контейнерів. Довго порався біля когерата на розсувних триногах. Мене ніхто не підганяв, хоч кожен розумів, що часу в нас обмаль: чутливий лічильник Бакса сухо клацав. Зростав рівень радіації. Наші костюми ще рятували, та час прискорював свій плин, і небезпека щомиті зростала. Філігранність роботи полягала в тому, що прямий когерентний промінь відразу б викликав вибух… В Олеся Буркуна це описано з цікавими подробицями. Я скажу лише одне — з першим контейнером ми морочилися вісім