Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вождь інків запропонував за себе викуп. Силу-силенну золота… Це було заманливо: багатство саме йшло до рук Пісарро. В кімнаті, де тримали ув’язненого інка, іспанський командир провів на стіні на висоті витягнутої вгору руки червону лінію. Ось стільки золота! І інка погодився: золото буде. З імперії стали надходити каравани з коштовностями і золотими злитками. Пісарро чекав і не міг дочекатися того моменту, коли він нарешті стане володарем цього казкового багатства.
Але ще більше його непокоїла думка: що буде з Атауальпою? Чи країна не підніметься на війну за його визволення? І Пісарро вирішив раз и назавжди покінчити з імператором. Він влаштував над Атауальпою суд. Звинувативши червоношкірого імператора в багатожонстві, братовбивстві і зраді іспанській короні, суд під головуванням самого Пісарро визначив йому найвищу міру покарання — спалення на вогнищі. Правда, за годину до страти лицемірні вбивці виявили “благородство” і “гуманність”. Імператора приймають в лоно католицької церкви, нарікають іспанським ім’ям Хуана де Атауальпа і… позбавляють життя, задушивши його.
Так скінчила своє існування держава древнього народу, розтоптана лицемірством, жадобою і зненавистю брутальної, найвірнопідданішої солдатні його величності іспанського короля Карла Першого.
Протягом кількох років іспанські завойовники захопили безмежні простори, що нині становлять територію Еквадору, Перу, Чілі, Колумбії. Португальці прибрали до своїх рук землі сучасної Бразілії. Південна Америка стала велетенською колонією католицьких монархів Європи. Меч і хрест принесли рабство мільйонам туземців. І сьогодні ми бачимо сліди цього рабства, і сьогодні наша совість обурюється проти новітніх Пісарро, проти жорстокості й злиднів, з якими не може змирится жодна чесна людина.
Ось як було, друзі, з історією завоювання Південної Америки…
Вода вкрадливо шурхотіла за бортом, ніби нашіптувала про оманливість нічного спокою і про тисячі небезпек, прихованих чорним шатром ночі.
Іноді серед одноманітного буркотіння мотора чувся різкий скрегіт, тріск… Це “Голіаф” зачіпався бортом за гілля дерев, повалених бурею у воду.
Мандрівники лежали в гамаках, сховавшись під густими сітками, які рятували їх від ненажерливих комах. Не спали. Крутояр перекидався з боку на бік.
Діставши цигарку, Крутояр чиркає сірником, обличчя його на мить рожевіє, вогник вихоплює з пітьми кінчик вуса І міцну, жилаву шию.
— Страшна історія, — чути тихий голос Бунча.
- Історія і дійсність, — докидає Самсонов. — До речі, Василю Івановичу, яку саме таємницю розгадав голландець? Була імперія і немає. Усе в минулому.
Імперія… Минуле… Крутояр поринає в думи, сон долає його. Він затягується цигаркою і, звівшись на лікті, каже в пітьму:
- Імперія інків зникла, розпалася, але боротьба народу не припинилася. Через три роки після страти Атауальпи його близькому родичеві Манко пощастило втекти з в’язниці і зібрати п’ятдесятитисячне військо, з яким він розпочав справжню визвольну війну проти завойовників. Воїни Манко вже володіли вогнепальною зброєю, в їхніх загонах були бойові коні. Сам Манко носив європейські лати, їздив верхи і в бою блискуче орудував списом. Його син, відважний і розумний воїн Тупак-Амару, після загибелі батька ще тридцять років чинив опір напасникам. Ім’я Тупак-Амару стало священним для народів Південної Америки. Це ім’я не раз прибирали собі й інші ватажки повстанців. Ван-Саунгейнлер, мабуть, знайшов якісь сліди інкських армій, їхню зброю, могили. У його радіограмі говориться про “останню стежку інків”. Остання стежкаї Де вона? Де зник сміливий голландець? Як нам шукати легендарну гору Комо, про яку не знає жоден мешканець Ріо-Оскуро? Чи вистачить у нас сил і вміння розгадати ці загадки?
Бунч і Самсонов мовчать. Справді, чи стане їм сил розгадати таємницю суворої сельви?
За бортом буруниться вода, важкі хвилі б’ють у суденце, в хащах пронизливо і тоскно кричить “мати-місяць”.
Професор гасить світло, ще раз затягується цигаркою і заплющує очі. Перед ним у голубій імлі спалахують постріли, майорять прапори, ідуть шеренги вояків, незліченні, горді, могутні, як ріки тропіків. Ідуть інки, ідуть воїни свободи, простують гірськими стежками до далекого сонця, що піднімається над блакитним морем. І сонце, розтоплюючи срібло хвиль і голубінь неба, весело й переможно виблискує на їхніх мечах…
Крутояр поринає в сон. Сонце враз гасне, гаснуть мерехтливі спалахи. Пітьма сповиває останню стежку інків.
Сельва має свої закониКорабель не спиняючись, ішов темною рікою. Крутояр прокинувся з важкого, примарного сну. Слова радіограми Саунгейнлера не йшли з голови: “Біля гори Комо на останні стежці інків вчинено злочин. На останній стежці інків! Добрі координати! Перу, Еквадор, верхів я Ріо Оскуро Куди пішли охоплені відчаєм люди Тупак-Амару? Де могили останніх воїнів його армії? Нові сили опору піднімаються на землях республіки, знову лунає в сельві клич непокірних, клич волелюбних. На причалах у маленьких містечках Крутояр чув від трудового люду про заворушення серед місцевих індіян і каучеро. Солдати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік», після закриття браузера.