Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Поданий нижче графіка добре унаочнює ситуацію в Сполучених Штатах. Він показує темпи зростання податкових надходжень (здебільшого автоматичні), споживчих витрат уряду (певною мірою дискреційні) і трансфертних платежів (знову ж таки переважно автоматичні) порівняно з тим самим кварталом попереднього року.

У 2005 році податкові надходження федерального уряду були обнадійливі: показник приросту в понад 15 % значно перевищував темпи зростання ВВП у номінальному вираженні57. Водночас державні витрати зростали трохи більше ніж на 5%. У результаті цього в недержавному секторі скорочувався дохід, що залишається після сплати податків на прибуток. Таке посилення фіскальної політики (так званий фіскальний тягар) часто супроводжується спадом. І спад, що припав на Велику фінансову кризу 2007–2008 років, не став винятком. Коли криза почала розгортатися, дефіцит бюджету зріс автоматично. Споживчі витрати уряду залишалися відносно стабільними впродовж періоду спаду (після короткого підвищення в 2007–2008 роках), темпи зростання податкових надходжень різко знизилися наприкінці 2007 року і згодом протягом 2008-го почали швидко скорочуватися від 4 % у І кварталі до більш ніж 13 % у IV кварталі. Максимальне скорочення податкових надходжень на майже 27 % було зафіксоване в ІІ кварталі 2009 року58. Обсяг податкових надходжень та й уся економіка зазнали глибокого падіння.

Після 2007 року трансфертні платежі стрімко зросли на 26 % у ІІ кварталі 2008 року59 і впродовж наступних семи кварталів60 зростали середніми темпами — до понад 10 % — переважно через глибоку кризу в економіці. Зниження податків та одночасне збільшення трансфертних платежів автоматично підштовхнуло бюджет до більшого дефіциту, незважаючи на стабільні споживчі витрати уряду. Саме завдяки автоматичним стабілізаторам — а не програмам зі стимулювання економіки чи порятунку її окремих галузей (автовиробників та банків) — економіка США не опинилася у вільному падінні, як це було під час Великої депресії 30-х років ХХ століття. З уповільненням економіки бюджет уряду автоматично пішов у дефіцит, створюючи фундамент для зупинки падіння та підтримки сукупного попиту в економіці.

З контрциклічними витратами і проциклічними податками державний бюджет діє як потужний автоматичний стабілізатор: дефіцит різко зростає в умовах економічного спаду.

Після краху світової економіки в 2008–2009 роках сектор домогосподарств у США почав економити (що типово для рецесії), і його заощадження різко зросли. Повільне відновлення економіки було головною причиною швидкого зростання дефіциту бюджету, спричиненого посиленим прагненням заощадити в секторі домогосподарств. Графік 1.2 добре ілюструє ці процеси.

Цей графік свідчить про тенденцію до досить суттєвого скорочення рівня заощаджень домогосподарств у США, починаючи із середини 1980-х років. Заощадження впали з понад 10 % від наявного особистого доходу практично до нуля в 2005 році. Пояснення причин такого розвитку подій виходить за межі цього розділу; зауважимо лише, що зворотним боком медалі стало зростання заборгованості домогосподарств. Після Великої фінансової кризи 2007–2008 років ці економічні процеси стали кардинально протилежними: домогосподарства почали дедалі більше заощаджувати, наче повернувся 1992 рік61. Схильність американців заощаджувати пояснюється як втратою робочих місць, розміром доходів (що в кращому випадку для більшості громадян не зростають), так і загальною невпевненістю. Зверніть увагу, що рівень заощаджень домогосподарств у відсотках від наявного особистого доходу — це не те саме, що й фінансовий баланс підсектору домогосподарств. Останній входить у наше рівняння балансу трьох секторів як частина балансу внутрішнього приватного сектору62. І тому, незважаючи на те, що рівень заощаджень домогосподарств позитивний, з погляду фінансових потоків домогосподарства фактично витрачають більше за свій дохід. Докладніші пояснення наведено в підрозділі-довідці наприкінці цього розділу.

Щоб зменшити дефіцит державного сектору США з близько 9 % від ВВП (якого він сягнув після Великої фінансової кризи63) і досягти балансу, потрібна була б аналогічна зміна у фінансових балансах приватного та зовнішніх секторів, але в протилежному напрямку — з профіциту до балансу64. Для фінансових балансів основних секторів економіки така зміна без перебільшення колосальна. Проблема в тому, що насправді спроби збалансувати бюджет за рахунок скорочення державних витрат або збільшення податків може призвести до зниження темпів економічного зростання. А це, ймовірно, скоротить дефіцит рахунку поточних операцій. Останнього можна досягти двома шляхами: або через зниження зарплати й цін у США, що зробить американський експорт більш конкурентоспроможним, або девальвувавши американський долар. Зрештою, і те, і те загрожує американцям збіднінням і втратою можливості купувати імпортні продукти. Зверніть увагу, що всі ці заходи для американців болісні. Але й вони можуть не спрацювати, адже вимагають від Сполучених Штатів уповільнити власну економіку, не впливаючи при цьому на світову; якщо ж зростання світової економіки сповільниться, то й експорт США, очевидно, не зросте.

Підсумуймо основні моменти цього розділу. По-перше, сума фінансових балансів трьох ключових секторів економіки дорівнює нулю. Це означає, що неможливо змінити фінансовий баланс одного сектору, не змінивши щонайменше одного фінансового балансу інших секторів. По-друге, на агрегованому рівні витрати переважно визначають дохід. Якийсь сектор економіки може витрачати більше за свій дохід, але це означає, що інший сектор витрачає менше за свій дохід. Якщо державні витрати можна розглядати як більш-менш дискреційні, то доходи держави від податків (еквівалент доходу для уряду) багато в чому залежать від стану економіки65. Як випливає зі сказаного, податкові надходження часто коливаються і рухаються проциклічно (швидко зростають під час економічного підйому і так само швидко йдуть донизу, коли економіка на спаді).

Уряд завжди може ухвалити рішення витрачати більше (хоч і існують політичні обмеження) і завжди може підвищити ставки оподаткування (знову ж таки, зважаючи на політичні обмеження), але він не може вирішити, якими саме будуть його податкові надходження, адже для змінних, які перебувають поза контролем уряду (таких як доходи, продаж, багатство тощо), ми застосовуємо ставку податку. І це означає, що бюджетний результат — профіцит, збалансований бюджет або ж дефіцит — насправді недискреційний.

Що ж до зовнішнього сектору, то держава майже не контролює експорт (ми говоримо, що попит на експорт «екзогенний», або «автономний від внутрішнього доходу»). Він залежить від багатьох чинників, зокрема від економічного зростання в інших частинах світу, від обмінних курсів валют, від торговельної політики і відносних цін, рівня заробітних плат. До того ж спроби збільшити експорт, швидше за все, спричинять відповідні кроки за кордоном66. Внутрішні економічні результати можуть справді вплинути на експорт, а от економічна політика впливає на нього слабко. Повільне зростання такої економіки, як у США — світового лідера із внутрішнього попиту і, відповідно, великого імпортера, може уповільнити глобальне зростання, а це, відповідно, ускладнить збільшення експорту із самих Сполучених Штатів.

З другого боку, імпорт багато в чому залежить від внутрішнього доходу. Крім того, на нього впливають валютні курси, відносна зарплата, ціни і торговельна політика. Знову ж таки, якщо Сполучені Штати намагатимуться скоротити імпорт, це майже напевне призведе до відповідних кроків країн — торговельних партнерів, які дотримуються експортоорієнтованої економічної політики щодо зростання. Імпорт