Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Дванадцятого травня ми прочитали в газетах, що засновано організацію молодих — Спілку чехословацької молоді, і того ж дня знову усі разом помандрували з Жижкова до Їндржишської вежі, де містився секретаріат, щоб записатися в члени Спілки. А потім почалися трудові будні, перші жнива в прикордонні, дискусії, прогулянки з гітарою… Ех, Їрко, ти собі не уявляєш, яким бурхливим життям ми жили. Були суперечки, були бої не тільки в газетах і на зборах, а й справжні. Коли ввечері після першої маївки поверталися додому, в нас летіло каміння… Нам спалили хатину, яку ми перетворили на клуб. Але кожна нова перешкода ще міцніше згуртовувала нас, і ми брали її приступом. Чому ж тепер, Їрко, не так? — звернувся він раптом до хлопця.

Їрка слухав, широко розплющивши очі. Войта засміявся і обняв його за плечі.

— Та ні, ні! — вигукнув він збуджено. — І ви гарні хлопці, і робити ви можете навіть значнішу справу, ніж ми тоді. Але ви занадто вже заклопотані й серйозні. Така собі… підстаркувата молодь!

Войта глянув на чисте передвечірнє небо, на сяючу далину і простір. Над видноколом, там, де лежала темніша смуга, вже миготіла яскрава зірка. Він задивився на неї, і на душі стало так гарно, як давно вже не бувало. Войта навіть відчув, що на очах ось-ось забринять сльози. Хвилину було тихо.

Раптом Марек схопився, обтрусив з себе пил і вдавано весело додав:

— Ну, от бачиш, Їрко, я й продемонстрував тобі, яким має бути молодіжний активіст, а ми, хлопче, старі ветерани, збираємося тим часом у відставку, на пенсію. То ж не забудь, наша домовленість залишається в силі, заходь за мною завтра!

— Зайду, — пообіцяв Їрка, прощаючись.

Войта копнув черевиком землю і почав уважно розглядати її.

— Ага, ще одне, — сказав він і підняв палець. — Партію шахів сьогодні ми замінимо загадкою! Будь уважним, Їрко, адже ти добре знаєш Шумаржов?

— Я вже тут шість місяців, — усміхнувся бригадник.

— Гаразд. Ану пригадай: чи є у селі або недалеко від нього якийсь склад цегли?

Їрка вилупив очі.

— Склад цегли? — Він замислився на хвилину, а потім хитнув головою. — Ні, тут нічого не будували.

— А може, руйнували? — підказав Войта. — Тільки добре подумай. Може, це й не склад, а якесь звалище, де розкидана і цегла…

— Так! — вигукнув хлопець. — Звичайно ж є! Я вже згадав. Це тут, у селі. А навіщо вам, товаришу поручик?

Войта прицикнув і змовницьки нахилився до нього.

— Тс-с-с! Нікому нічичирк! Мені треба дістати кілька цеглин. Я хочу надпоручикові Курці покласти до чемодана. Покажи мені, де це.

Їрка озирнувся.

— А отут, близенько, — махнув рукою хлопець. — Ми туди миттю доберемось…

Вони швидко рушили в напрямку села. На околиці, біля ставка, бригадник звернув на стежку, що вела вгору до крутого схилу, зарослого чагарем. Це, власне, був стрімкий укіс, не менше восьми метрів заввишки, який після невеличкого горизонтального уступу піднімався ще вище і непомітно переходив у довгасне узвишшя одного з пагорбів, що з усіх боків оточували Шумаржов. Нарешті обоє видряпалися крутою стежиною на невеличку галявину. Сюди жителі Шумаржова, певно, викидали сміття, тут валялися черепки різних глечиків, іржаві труби, жмуття гнилої соломи і безліч цегли, що ніби червоніла від сорому за таке оточення.

Войта уважно оглянув галявину.

— Дякую, Їрко, — мовив згодом, — більше я тебе не затримуватиму. Біжи, щоб ніхто не бачив.

Залишившись на самоті, Войта пройшовся кілька разів туди й назад. Потім сів і подивився на черевики.

Вони були запорошені червоним порохом.

Войта стенув плечима і ще раз подивився навкруги. Звалище оточували густі, метрів два заввишки чагарі, за якими нічого не було видно навколо.

Марек впритул підійшов до природної огорожі і почав крок за кроком посуватися вздовж неї. Сплетіння гілля утворювало стіну. Раптом Войта зупинився: в одному місці стіни він помітив просвіт, схожий на маленьке віконце. Войта відхилив гілки і побачив прямо перед собою будинок пиварні. Хтось саме заходив у двері, над якими була нерівно прибита вивіска: «Гостинність». Крізь освітлені вікна виднілися стільці і частина столу…

Войта запустив пальці у свою чуприну, потім запалив сигарету, кілька разів затягнувся і рішуче попрямував униз тією самою стежкою, якою дістався з Їркою сюди. Невдовзі він опинився біля заднього вікна пиварні. Обережно, щоб його не помітили зсередини, присів навпочіпки і пильно оглянув м'який грунт.

Учорашніх чоловічих слідів не було й згадки. Злива, що зірвалась опівдні, зробила своє…

Зненацька за спиною почулися кроки. Войта різко обернувся. По дорозі недалеко від ставка плентався, тримаючи руки в кишенях, малий розбишака Здобинський. Він насвистував якусь заяложену пісеньку, а підійшовши ближче, посміхаючись глянув на Войту. Він не пішов до пиварні. Постояв хвилинку, наче вагаючись, а тоді повернувся і, все ще насвистуючи, почвалав назад, його згорблена постать помалу розтанула в сутінках.

Войта похмуро дивився йому вслід.

* * *

У клубі будинку відпочинку стояв різноголосий вечірній гамір. Відпочиваючі сиділи хто за шахами і доміно, а хто з книжкою шукав собі затишного куточка. Біля великого столу прощалися з Яною, Міхалек розповідав оригінальні історії, всі сміялись, тільки надпоручик Курка мовчки, але так, щоб це було помітно, сумував. Вечір нічим не відрізнявся від будь-якого іншого, але Войта не міг позбутися якогось неспокою, що не давав йому всидіти на місці. Він тинявся від столу до столу, від однієї групки людей до іншої.

Добрівши до радіоприймача, Марек схилився над ним. В цю мить широко розчинилися двері, і Войта подивився на бліде обличчя секретаря Новотного, який, стоячи в дверях, схвильовано махав йому рукою. Намагаючись не привертати уваги присутніх, Марек вийшов у коридор і зачинив за собою двері.

Новотний схопив його за рукав.

— Войто, — ледь видавив із себе, — сталася жахлива річ!

Войта примружив очі. Неспокій зник.

— Що?