Читати книгу - "Син сонця, Джек Лондон"

Фуатіно - острів романтичного божевілля. Кожен у комусь закоханий. Вони живуть коханням. Хтозна, в чому воно тут сидить, чи в кокосовому молоці, чи в повітрі, чи в морі. Історія цього острова за останні десять тисяч років - то самі любовні пригоди. Ніхто краще за мене про це не знає, я розмовляв зі старими людьми, а коли побачу, що ви пішли берегом, узявшись за руки...

Він ураз спинився, і двоє слухачів зачудовано глянули на нього. Капітан дивився через їхні голови кудись у напрямку великої щогли. Вони теж позирнули туди й побачили смагляву руку, м’язисту й мокру. Потім за борт учепилася друга смаглява рука. Далі з’явилася голова з довгими кучерями і, нарешті, обличчя з лукавими чорними примруженими очима, осяяне усмішкою.

- Боже мій! - охнув Браун.- Це ж фавн, морський фавн!

- Це Людина-Цап,- сказав Глас.

- Це Маурірі,- сказав Гриф.- Він мій рідний, кревний брат за священним тутешнім звичаєм. Ми обмінялися найменнями.

Широкі темні плечі та дужі груди піднялися над поруччям, спритне тіло легенько й безгучно стрибнуло на палубу. Браун, що, як на помічника капітана, був досить начитаний, не зводив з прибульця захопленого погляду. Все, що він вичитав у книжках, безперечно доводило, що цей гість з глибин морських - справжній фавн. Але сумний фавн, подумав юнак, коли брунатно-золотавий бог лісу підійшов до Девіда Грифа, а той підвівся й простяг йому руку.

- Девіде! - привітався Гриф.

- Маурірі, великий брате! - озвався Маурірі.

І надалі, як велить звичай побратимам, кожен з них називав другого не його ім’ям, а своїм власним.

Вони розмовляли фуатінською говіркою полінезійців, і Браун міг тільки здогадуватися, про що йдеться.

- Далеко ти плив, щоб сказати мені «талофа»,- мовив Гриф, коли Маурірі сів, стікаючи водою на палубу.

- Багато днів і ночей чекав я на тебе, великий брате,- підказав Маурірі.- Я сидів на Великій Кручі, де сховано динаміт, який мені доручили стерегти. Я бачив, як ви підійшли до протоки, а тоді знов одпливли в темряву. Я знав, що ви чекаєте на світанок, і приплив. Велике лихо спіткало нас. Матаара вже багато днів голосить за тобою. Вона стара, а Мотуаро помер, і вона сумує.

Гриф, як велів звичай, похитав головою, зітхнув і аж тоді запитав:

- Він одружився з Наумоо?

- Так. Кінець кінцем вони втекли в гори й жили з козами, доки Матаара їм простила, а тоді повернулися й оселились з нею у Великій Хижі. Але тепер він помер, і Наумоо хутко помре. Тяжке наше горе, великий брате: Горі помер, і Таті-Торі, й Петоо, й Нарі, й Пільзах, і ще інші.

- Пільзах теж! - скрикнув Гриф.- Може, була якась пошесть?

- Багато було вбивства. Слухай, великий брате. Три тижні тому прийшла чужа шхуна. З Великої Кручі я побачив над морем її щогли. Човни тягли її в протоку, але вона не зуміла обійти великого рифу й добряче наштовхнулася об нього. Тепер її вивели на мілину й латають. На тій шхуні восьмеро білих людей. У них жінки з якогось острова далі на схід. Жінки розмовляють мовою, що скидається на нашу, але трохи не такою. Та ми їх розуміємо. Вони кажуть, що ті люди зі шхуни їх украли. Може, то й правда, але вони співають, танцюють і наче вдоволені.

- А чоловіки? - упав йому в слово Гриф.

- Ті розмовляють по-французькому. Я знаю, бо на твоїй шхуні колись був помічник, що говорив французькою мовою. Вони мають двох отаманів, не таких, як решта. В них блакитні очі, як у тебе, і вони - чорти. Вони не платять нам за наш батат, за таро, за хлібні овочі. Вони геть усе в нас беруть, а хто скаржиться, того вбивають. Вже вбили Торі, і Таті-Торі, і Петоо, і ще інших. Ми не можемо битися, бо не маємо рушниць, тільки дві-три, і то старі. Вони знущаються з наших жінок. Так загинув Мотуаро, бо він боронив свою Наумоо, а вони її забрали до себе на шхуну. Через це і Пільзаха вбито. Старший з двох білих отаманів, Великий Чорт, стрельнув у нього раз, коли він плив човном, та ще двічі стрельнув, коли він пробував видряпатися на берег. Пільзах був сміливий чоловік, а тепер Нотуту сидить у хаті та водно плаче. Багато людей злякалося й повтікало жити з козами. Але там у горах не вистачає на всіх їжі. Люди не зважуються виходити в море й ловити рибу, не працюють на городах через тих чортів, що забирають від них геть усе. І ми хочемо битися.

Великий брате, нам потрібні рушниці та багато набоїв Я переказав нашим, що поплив до вас, і люди вже чекають. Чужі білі люди не знають, що ви тут. Дайте мені човна та рушниці, і я повернуся ще до світу. А коли ви приїдете завтра, ми будемо готові. Ти даси знак, і ми вб’ємо чужих білих людей. Їх треба вбити. Великий брате, ти завсіди був нам рідний. Наші люди молилися різним богам, щоб ти приїхав. І ось ти приїхав.

- Я попливу з тобою,- сказав Гриф.

- Ні, великий брате,- відповів Маурірі,- ти повинен лишитися на шхуні. Чужі білі люди боятимуться шхуни, а не нас. У нас будуть рушниці, а вони про це не знатимуть. Вони злякаються аж тоді, як побачать твою шхуну. Пошли краще з човном цього молодика.

Отже, Браун, перейнятий романтикою пригод, що про них він читав і здогадувався, але ще не спізнав їх, зайняв своє місце на човні, навантаженому рушницями та набоями. Коло весел сіло четверо матросів з Раятеа, а коло стерна - брунатно-золотавий фавн, що виринув з моря. В тропічній темряві човен рушив до Фуатіно - напівказкового острова кохання, на якого напали пірати двадцятого сторіччя.

 

 

II

 

Якщо провести лінію між Джалуїтом на Маршаллових островах і Бугенвілем на Соломонових та якщо на два градуси нижче екватора перетяти ту лінію другою, проведеною від Укуора на Каролінських островах, то саме там, серед скупаного в сонці безлюдного морського простору і височіє острів Фуатіно, заселений плем’ям, спорідненим з гавайцями, самоанцями, таїтянами та маорійцями. Фуатіно - це крайня цятка клину, що ним Полінезія врізується далеко на