Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Лютих псів на нас когорта,

Всіх докторів, професорів -

Геть до чорта!

Ті газети, що до бунту

Піднімали люд той клятий -

Видушити, зруйнувати

Всі до шпунту.

Ті спілки, крами і каси,

Зсипи, читальні громадські,-

Все те - зборища лайдацькі,

Без прикраси.

Вийняти їх з-під закона!

Лиш один для них - до ката!

Дать параграф: заборона,

Конфіската!

Або згинем по-жебрацьки,

Або сильними руками

Виб’єм дух з них гайдамацький

Канчуками.

Жадних прав! Ні навіть шепту

Про якісь новії ери!

А на бунт одну рецепту:

Манліхери.

Хлоп до праці, не до ради,

До податків, не до скла́док,

До грабель, а не до шпади -

Се - порядок.

Його річ - покора й жертва,

Як лиш бульбу, хліб і борщ ма;

Його святощі - то церква,

Двір і коршма.

Се наш грунт. Пожруть дракони

Нас, коли зійдемо звідсі.

Лиш держімо ті закони

Твердо! Dixi». 7

Музики грім. Панове плещуть браво,

До графа тиснуться і гратулюють,

З усіх боків стискають руки жваво,

Лиш дами трохи кривляться, вахлюють

Гарячі лиця. Чути десь: «Fi donc! 8

Брутально! Нас вони компрометують!

Які принципи! Що за грубий тон!»

В тій хвилі князь потис за срібний дзвоник -

Се знак тиші. І з місця встав барон,

Щоб говорить. Він скочив, наче коник,

І випрямив свою дрібну фігурку

(Його здрібніло й кликали «бароник»).

Меткий, верткий, мов лялечка на шнурку,

Він славився між панством лібералом

(Недаром дід його носив ярмурку!).

Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом

І фирка, рже, біжить, копитом гряне;

Тут пафосом сипнув, там комуналом,

Вертівсь, як вуж, коли на хвіст хто стане.

«То вже Монтеск’є сказав, панство моє,

Що кождий народ в таких правах жиє,

Які заслужив собі мати.

І се також певне, що висловив Міль,

Що тільки висока, величная ціль

Упавшого може підняти.

Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім;

Ніхто нас не любить, не маєм на кім

Опертися в хвилі негоди.

Своєї держави не маєм давно,

Лишилось нам предків надбання одно:

Здобутії ними народи.

Лишились безсмертнії унії ті,

Непорвані зв’язки і шлюби святі,

Заключені скрізь добровільне,

Та сума симпатій покревних племен,

Що нам запевняла від давніх-давен

Пановання в них неподільне.

Підношу се з натиском, панство моє:

Се плуга, не шаблі пановання є,

Культурності, а не розбою;

Ми не для забору у край сей ішли,

А в жертву себе ми йому принесли,

Його захищали собою.

Ми світло прогресу у варварства тьмі.

Що гнувся народ сей у панськім ярмі -

Потрібно було й натурально:

Ми вищі ідеї плекали в той час,

Він праці, порядку навчився від нас,

Втягнувся, піднісся морально.

Отсе, моє панство, є наш заповіт,

Котрим живемо ми вже тисячу літ,

Його нам забути не вільно!

Що хлоп збунтувався, се сумно - та нам

Не мститься, а дбать, щоб він каявся сам,

Піддався нам знов добровільно.

Що всіх непокірних ми витяли впень,

Се добре, та є се півділа лишень,-

А друге почнімо в сій хвили.

Зробім, щоб пізнали безглуздий свій гнів,

В нас бачили своїх природних панів,

Щоб нас шанували й любили.

Канчук, конфіската, відбирання прав,

Гніт, здирство, усе те, що раяв пан граф,-

Тепер се є анахронізми;

Хосен з них непевний, а певний скандал.

Що скаже Європа? Перед трибунал

Історії станем які ж ми?

Се, панство кохане, не фрази пусті:

Усе для нас мусять лишиться святі

Традиції нашого роду.

Як згодяться буки, жандарми, раби

І той наш величний девіз боротьби:

«За нашу і вашу свободу»?

Тепер органічної праці пора!

Хай згине шляхетська натура стара,

Шляхетське недбальство й неробство!

Політика наша така має буть,

Щоб землю і серце народу здобуть,

Uobywatelić to chłopstwo. 9

На економічному полі в сих днях,

У банках, щадницях, спілках, копальнях

Чекає нас праця подвійна;

У моїм умі вже малюється враз

Широка, багата, спасенна для нас

Політика інвестиційна.

Кінчу. О, коби було слово моє,

Мов дзвін, що заснути вночі не дає

І геть градові жене хмари!

Щоб страх розігнало ще свіжий отсей

І пристрасті більма зняло нам з очей,

Прогнало минувшини мари!

Вже ж певно, що скаже громада, те й я

Робитиму, хоч би розвага моя

В тім бачила злочин і згубу,-

Тож я піднімаю свій голос отсе:

Вважайте, панове, на все, а над все

На нашу батьківщину любу!»

Музики грім. Лиш дехто кине бравом.

Панове кривляться. В громаді тій

Не в тоні якось бути лібералом.

Барон, своє сказавши, сів як стій.

Він змучився, зопрів, розчервонівся,

Мовби пробіг через різковий стрій.

Князь задзвонив, і шум успокоївся,

І промовлять піднявся генерал,

Що в бою честі й сорому наївся.

Старий рубака. Бойовий сигнал

Для нього був, мов для коня острога,

Але стратегії ні в зуб не знав.

У небезпеці знав лиш шаблю й бога,

Страх смерті був зовсім йому чужим.

«Честь або смерть! Все простая дорога!»