BooksUkraine.com » Класика » Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

167
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" автора Кропивницький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16
Перейти на сторінку:
в пер­вий за­кон­ной брак пос­ту­паю.

Воронов. Я не по­ни­маю, что это та­кое?


Гордій. Брач­ний про­цес бу­ду па­лу­чать с ба­риш­нею Тек­лею Сви­ри­дов­ной. Хотів хоть трис­та рублів аван­та­жу, ну по­ми­рив­ся на двух­сот п'ятде­сят. Зна­чить, по­ду­мав: "Про­па­дай моя де­рев­ня, все че­тирє ко­ле­са".


Воронов. Да ты ска­жи тол­ком, что те­бе на­доб­но?


Гордій. Разві я не­по­нят­но об'явил у білеті? Ка­жет­ся, очінь син­па­тич­но. Зна­чить, пред­ла­гаю вам на свадьбу до міня.


Воронов. Что-о? К те­бе на свадьбу?


Гордій. І што, как мо­жить сог­ласні бу­ди­те пос­ту­пок со­вер­шить об нєко­то­ром по­даркє, хоть двад­цять п'ять рублєй, так я с рав­но­душ­ним вдо­вольствієм полу­чу.


Воронов. По­шел ты прочь, ду­рак!..


Гордій. Вот так ка­те­горія!..


Воронов. Вон, го­во­рят те­бе!.. (Ки­да йо­му лис­та в вічі).


Гордій. І с тем до при­ят­но­го сви­данія. (Пішов).


Воронов. Да что же это та­кое тво­рит­ся? Му­жик ка­кой-то, са­пож­ный мас­тер, ос­ме­ли­ва­ет­ся про­сить к се­бе на свадьбу, да еще по приг­ла­си­тельно­му би­ле­ту! О, до че­го мы до­жи­ли!



ЯВА 9



Воронов і Борис.


Борис (вхо­дить). Вы сво­бод­ны?


Воронов. Ну?.. Да, кста­ти,- сог­ла­сил­ся ли ты поехать в гос­ти к Из­май­ло­вым? Они те­бя приг­ла­ша­ли!


Борис. Да, приг­ла­ша­ли, но ре­ши­тельно от­ка­зал­ся.


Воронов. То єсть как это? Ведь ты поч­ти сде­лал пред­ло­же­ние Ан­не Анд­ре­ев­не!


Борис. Ну не­да­ле­кая ж она, ес­ли по­ве­ри­ла пьяной бол­тов­не.


Воронов. Так ты хо­чешь нас ос­ра­мить?


Борис. Вы обе­ща­ли выс­лу­шать ме­ня. Вре­мя не тер­пит. Я дол­жен с ва­ми го­во­рить.


Воронов. Ты за­тя­нешь ту же ка­ни­тель о тво­их ди­ких на­ме­ре­ни­ях?


Борис. В пос­лед­ний раз. Итак, я возв­ра­ща­юсь к воп­ро­су, на ко­то­рый вы не от­ве­ти­ли мне в прош­лый наш раз­го­вор. Я спра­ши­вал вас,- за­чем вы, зная и ви­дя мои от­но­ше­ния к Оке­ане, смот­ре­ли на них не только сквозь пальцы, но да­же снис­хо­ди­тельно?


Воронов. От­вет прос­той: она бы­ла гор­нич­ной… ну… а ты… как мо­ло­дой че­ло­век… оно и по­нят­но…


Борис. А!.. Инт­риж­ка по час­ти клуб­нич­ки!.. А меж­ду тем вы жес­то­ко ошиб­лись. Я по­лю­бил Ок­са­ну и пов­то­ряю вам, что же­нюсь на ней.


Воронов. Я обьявлю те­бе су­мас­шед­шим, и те­бя по­са­дят в жел­тий дом.


Борис. Да хоть в тюрьму! Я дал сло­во Окс­ане, и она моя не­вес­та,- слыши­те ли,- она моя не­вес­та!..



ЯВА 10



Ті ж і На­та­ля Се­менівна.


Наталя Се­менівна. Завтрік уже по­далі!.. Прас­ков'я Петрівна і Ане­точ­ка прос­то по­кою мені не да­ють. "Просіть,- ка­жуть,- та й просіть, щоб Борінька їхав до нас по­гос­ти­ти!"


Воронов. Нет, ты пос­лу­шай, что он го­во­рит.


Наталя Се­менівна. Що та­ке?


Борис. Я про­шу ва­шо­го бла­гос­ло­венія на вінець з Ок­са­ною.


Наталя Се­менівна. Як? Це той си­но­чок, кот­рий учо­ра при­ся­гав­ся, що все зро­бе зад­ля ма­тері, а сьогодні вже й на­зад?


Борис. В чім же я при­ся­гав­ся?


Наталя Се­менівна. Ти дав мені сло­во, що поїдеш до Ізмай­ло­вих в гості. Це раз… А потім…



ЯВА 11



Ті ж і Сте­пан.


Степан (за две­ри­ма). Я си­лою ввійду, і ніхто ме­не не зу­пи­не.


Воронов. Кто там?


Степан (вбіга). Це я, па­не!


Воронов. Что это? Как ты ос­ме­лил­ся вой­ти без док­ла­да?


Степан. Та вже хоч і вбий­те, а ввійшов!


Воронов. Вон!..


Борис. За що ж ви йо­го про­га­няєте? Що ска­жеш, Сте­па­не?


Степан. Ви пи­таєте? Це див­но, па­ни­чу, над­то див­но!.. А я ж завж­ди мав вас за чес­ну лю­ди­ну. Дійшла до Ок­са­ни звістка, що ви зас­ва­та­лись на якійсь пан­ночці!..


Борис (з жа­хом). Як?!


Степан. А те­пер вже, мо­же, Ок­са­ну й на столі зас­та­не­те!


Борис. Годі, годі!.. Спа­ла по­лу­да з очей!.. Ту­ман розійшов­ся!.. Так ось во­но що?.. Так ось за­чим ме­не підпо­юва­ли?.. Так ось зад­ля чо­го зап­ро­шу­ють ме­не в гості до Ізмай­ло­вих?.. Так ось від чо­го ва­ша хворість, ма­мо? Бач, це та лю­бов ва­ша свя­та, кот­рою ви так пох­ва­ля­лись і кот­ра, мов в лан­цю­гах залізних, так дов­го дер­жа­ла мою во­лю… Так ва­ша та щи­рая і ти­хая мо­ва: "Же­нись, си­ну, на ко­му хо­чеш",- бу­ла крив­да, од­на об­лес­ли­ва крив­да!.. О ма­мо, ма­мо! Що ж ти зро­би­ла з моєю ду­шею? З тією ду­шею, в котрій об­раз твій завж­ди був нарівні з бо­гом? Батьку, батьку рідний!.. О, що ж те­пер на світі не зрад­ли­ве, ко­ли рідний батько і ма­ти… А!.. Швидш відсіля!.. Про­меж чу­жи­ми людьми знай­ду я батька і матір!..


Прожогом вибіг, за ним пішов Сте­пан.


Наталя Се­менівна. Син­ку, син­ку!.. (Ра­да).


Воронов. Я те­бе, мер­за­вец, я те­бе!.. Вот те­бе твой ма­зун­чик!..


Наталя Се­менівна. Ти ж чо­го ди­вив­ся? Ти йо­го ви­хо­ву­вав і пес­тив! Я жінка не­освіче­на! Де я бу­ла? Що я ба­чи­ла? У чо­тирьох стінах вік ізжи­ла, а ти пох­ва­ляв­ся, що ти вче­ний і всез­на­ющий. Ти йо­му дав змал­ку во­лю! Я дур­на бу­ла, по-твоєму… Се­бе ж ти цілий вік лічив за ро­зум­но­го, а си­на єди­но­го не зумів до пут­тя до­вес­ти. Ох, я не­щас­на!.. (За сльоза­ми не мо­же го­во­ри­ти).


Воронов (мов ошалілий). Что ж это? Сколько я то­го… то­го чи­тал, но та­ко­го слу­чая… Чи­тал я в жур­на­лах й га­зе­тах… не на­чи­ты­вал. Но как же в са­мом де­ле стес­нять… то­го… то­го… сво­бо­ду, ког­да сво­бо­да долж­на быть сво­бод­на? Ну, и пусть его же­нит­ся, пусть же­нит­ся хоть на чер­то­вой до­че­ри!.. Я… я знать его не хо­чу!..


Завіса







ДІЯ ЧЕТВЕРТА



Середина хати Завади.



ЯВА 1



На ліжку ле­жить нед­виж­на Ок­са­на, біля неї у го­ло­вах си­дить За­ва­да, а збо­ку Гор­нов.


Горнов (ти­хо роз­мов­ляє). Чу­до­ву ма­ши­ну підве­ли, на­мог­лись дівчи­ну з світу звес­ти!.. І вірить не хо­четься, щоб усім цим ли­хом ке­ру­ва­ла ма­ти Бо­ри­со­ва.


Завада (сум­но). Не знаю, що я ко­му за­подіяв ли­хо­го. Здається, завж­ди з усіма по­во­див­ся по-бо­жо­му.


Горнов. Не чо­ловіче діло вчи­ни­ли, а ди­явольське!


Завада. Так вже, ма­буть, су­ди­ло­ся мені зос­та­тись на ста­рості оди­но­ким, без втіхи, без жод­ної ра­дості… Ні, я ви­нен, ви­нен я!.. Мені не слід бу­ло б по­ту­ра­ти на її хіть! За­ба­жа­ло­ся їй довіда­тись, як ті па­ни жи­вуть, і на­мог­ла­ся од­ним ли­цем: "Піду слу­жи­ти до панів!" Я здавсь на її во­лю. Не ба­га­то й нас­лу­жи­ла, один тілько рік, а го­ря за­побігла на цілий вік і собі, й мені… Учо­ра, маріючи, про­мо­ви­ла: "Пок­рит­ка,- ка­же,- я!" Я з жа­ху ма­ло не збо­же­волів. Та вже на­го­див­ся Сте­пан, кот­рий, спа­сибі йо­му, роз­ка­зав мені усе, що вит­во­ря­ли з нею па­руб­ки. Лю­ди ра­дять скар­жи­тись гро­маді!.. Що ж ті скар­ги, чи вер­нуть же во­ни жит­тя моїй ди­тині?


Горнов. І як ви не всте­рег­ли її тоді, як уве­ли з подвір'я в ха­ту?


Завада. Ба­чи­те, я пішов до пи­са­ря, щоб той де­що по­шеп­тав ко­ло неї. Вер­нувсь до­до­му, аж див­люсь -

1 ... 15 16
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"