Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Нехай би мені виїхав кот­рий з моїх синів з но­во­мод­ни­ми іде­ями, я би їм дав! По­ба­чи­ли б! Я їм за­бо­ро­ню й най­мен­ших зно­син із тим па­ни­чем. Не дур­но і йо­го дядько не­за­до­во­ле­ний з йо­го, але він чес­ний собі чо­ловік, от­же, мов­чить, а мо­же, й боїться! - замітив вуй­ко.

- Певна річ, що ли­ше боїться, - підтвер­ди­ла тітка. - Ад­же нігілістичні за­ма­хи звісні всім. Мені са­ме в тій хвилі при­хо­дить на дум­ку, що Зо­ня оповіда­ла: ко­ли, ка­же, Оря­дин ви­хо­дить з до­му, то все за­би­рає з со­бою ключ від своєї кімна­ти, так що во­ни не мо­жуть ту­ди ніяким чи­ном діста­ти­ся, а йо­го ку­фер [39] по­до­рожній за­пер­тий завсігди обе­реж­но!

- Ну, вже він впа­дає кож­но­му в очі, - до­дав вуй­ко. - Для ме­не вже до­волі цього, що кеп­кує собі з на­шої ба­ла­кан­ки й політи­ки. Це ме­не ду­же вра­зи­ло. Я не люб­лю над­то мо­ло­дих кри­тиків, а особ­ли­во та­ких, що не ма­ють ще жод­но­го ста­но­ви­ща і жи­вуть з лас­ки дру­гих. По­ба­чи­мо, де він опи­ниться за двад­цять років! Чи не бу­де і для нього річ важ­на дба­ти пе­ре­дусім про се­бе, а опісля про «на­род». Я рад би то по­ба­чи­ти. Він ка­же, що в нас інтелігенція за­ма­ло пра­цює для на­ро­ду, що деінде ба­чив він іншу си­лу, що яка пра­ця, та­ка й бу­дучність, що все лиш від нас за­ле­жить! Ну-ну! По­ба­чи­мо, по-ба-чи-мо!

- Але ж, та­ту! - зап­ро­тес­ту­ва­ла на­раз Ле­на, що досі за­хо­ву­ва­ла­ся цілком па­сив­но. - Чо­му вже цілком зле про нього ду­ма­ти? Чи це не мо­же бу­ти, щоб він мав в дечім слушність? Зо­ня з ним не ду­же лю­биться, сва­ряться обоє аж над­то час­то, але во­на са­ма приз­нає, що він здібний і не та­кий вузьког­ляд­ний, як наші ту­тешні лю­ди! Врешті, що це має нас об­хо­ди­ти або гніва­ти, як хто ду­має, або як мильно пос­ту­пає? Ми цього не ро­би­мо - і на тім спра­ва скінче­на! А що річ пев­на і чо­го не мож­на за­пе­ре­чи­ти, це те, що він еле­гант­ний хло­пець і за ним мож­на про­па­да­ти. Він по­до­бається мені, та­ту!

- Лено! - скрик­ну­ла тітка.

Але Ле­на вже й так мов­ча­ла.

Я та­кож за­мовк­ла.

В моїм умі тов­пи­лись чудні дум­ки, зма­га­ли­ся різні го­ло­си, а проміж них ви­ри­нав він раз по раз, го­во­ря­чи, що обс­та­ви­ни тво­рять з чо­ловіка то, чим він є.

Я би віри­ла йо­му; ах, я би віри­ла йо­му!…

***

На за­ході, са­ме над «Чор­ним яром» і над ве­ли­канською го­рою, по­до­ба­ючою на піраміду й за­рос­лою лісом, па­ла­ло не­бо чер­во­ня­вим зо­ло­том. А там далі, де «Зуб­час­та Ли­са» злу­ча­ла­ся з біля­вою ска­лою, там сте­ли­ли­ся по небі про­зорі, зе­ле­ня­во-сині пас­ма хма­рок…

Воздух на­поєний па­ху­чою свіжістю, а зем­ля ще ди­ше вогкістю, вик­ли­ка­ною ко­рот­ким наг­лим до­щем…

В моїм серці не­мов вес­на про­ки­ну­ла­ся; са­ма ди­ву­юся своїй ве­се­лості, лю­бу­юся са­ма ве­се­лим сміхом своїм.

Я знов йо­го ба­чи­ла. Чу­ла го­лос йо­го знов. Обміня­ла­ся знов дум­ка­ми з ним… Ах, я то­му та­ка ве­се­ла!

Але чо­му він при Зоні так здер­жується, а Ле­ну чо­му май­же ігно­рує? Зо мною він знов інший. Ве­се­ло-зво­ру­ше­ний, слідить за кож­дим ру­хом і сло­вом моїм. Ча­сом мішається. Тоді й мені стає ніяко­во і я па­ленію…

***

Інтелігенція на­шо­го містеч­ка да­ва­ла на доб­родійну ціль кон­церт (у ко­ристь убо­гих дітей), і на ба­жан­ня вуй­ка ми му­си­ли всі на нім яви­ти­ся.

- Концерти сну­ються лю­дям в го­лові, - наріка­ла тітка сер­ди­то, - і то не скор­ше або пізніше, ли­ше са­ме в той вечір, ко­ли я ма­ла собі ла­ди­ти білля до пран­ня! Що мені до то­го? Яко­го ли­ха мені там іти?

Це ти­ка­ло­ся вуй­ка, що сто­яв пе­ред дзер­ка­лом, си­лу­ючись зав'яза­ти свя­точ­ну кра­ват­ку «по-людськи». Я сиділа нес­пос­те­ре­же­на в тій самій кімнаті й при­ши­ва­ла щось до сукні.

- Скажи сам, Мілеч­ку, що має мій дім при тій афері шу­ка­ти? Чи я маю тут у шко­лах діти, чи що? Впрочім, кон­цер­то­вий комітет за­був, що й Ле­на грає на фор­теп'яні та співає. Ти, прав­да, не зав­ва­жав то­го, тобі вза­галі бу­ло і є бай­ду­же, що світ га­дає про та­лант і прик­ме­ти твоїх дітей. Ко­ли по­ду­маю, що та­кий за­ро­зумілець, як он той (во­на по­ве­ла згірдли­во го­ло­вою в сто­ро­ну, де меш­кав надлісни­чий), нині вис­ту­пає, а про моїх дітей, зовсім не та­ких, як він, з цілком іншою ге­не­алогією, за­бу­ли, - ко­ли по­ду­маю це, то ме­не за­раз корчі бе­руть!

І мов­би ті корчі справді бра­ли її, при­тис­ла ру­ку під сер­це, а ус­та вик­ри­ви­ла болісно.

- Годі ж бо, годі, Пав­лин­ко! - ус­по­ко­ював вуй­ко, кот­ро­го сер­це бу­ло вже зво­ру­ше­не. - Чо­го іри­ту­ва­ти­ся без пот­ре­би? Не­хай він вис­ту­пає собі і сто разів по кон­цер­тах, все ж та­ки він ос­та­неться тим, ким є, си­ном прос­то­го му­зи­кан­та, все ж та­ки він не рівня на­шим дітям. Ме­не ли­ше гніває, що на нього звер­ну­ли за­раз ува­гу, і що тим чи­ном скріпи­ли йо­го за­ро­зумілість. Я був би йо­го не зап­ро­сив до участі в кон­церті. Не­хай би грав і так, як сам Па­ганіні! Я би йо­го тим по­ка­рав за за­ро­зумілість. Але наші лю­диська добрі, вва­жа­ли вже на ста­ро­го Маєвсько­го та й, пев­но, то­му зап­ро­си­ли.

- І ме­не ли­ше то­то од­но по­ми­ряє з ни­ми, - відповіла тітка вже спокійніше і, прис­ту­пив­ши до вуй­ка, зав'яза­ла «свя­точ­ну кра­ват­ку» са­ма, як зви­чай­но.

- По кон­церті бу­дуть і танці, ма­моч­ко! - клик­ну­ла Ле­на з побічної кімна­ти. - Прав­ду ска­зав­ши, ме­не то обійшло зовсім ма­ло, що я не бу­ду бра­ти в кон­церті участі. Мог­ла би ще діста­ти тре­му, [40] по­ми­ли­ти­ся в грі - на­що мені со­ро­му?

- Чуєш, Мілеч­ку, що за скром­на ди­ти­на?

- Добра і уч­ти­ва ди­ти­на, - відповів вуй­ко го­лос­ним ше­по­том.

Тітка зітхну­ла, підняв­ши жур­ли­во чо­ло вго­ру.

- Вона му­сить десь кон­че виїха­ти, Мілеч­ку.

- А то чо­го? - спи­тав вуй­ко з не­таєним зчу­ду­ван­ням. Тітка усміхну­лась гірко.

- Чого? Хіба ти й сам не здо­га­дуєшся, чо­му? Хто її тут по­ба­чить?

Вуйко зро­зумів її вмить.

- Як га­даєш, Пав­лин­ко, зовсім так, як ти га­даєш! - відповів ско­ро. - Обі му­сять виїха­ти, по­ка­за­ти­ся світові!

- Обі? І чо­го ти так кри­чиш, Мілеч­ку? Ти, ма­буть, за­був зовсім, що в ме­не суть нер­ви! - З ти­ми сло­ва­ми гля­ну­ла на вуй­ка дов­гим, зим­ним, мно­гоз­на­чу­щим пог­ля­дом, - во­на заміти­ла, що я чу­ла їх роз­мо­ву.

- Наталко, щоб ти мені не посміла з Оря­ди­ном роз­мов­ля­ти! - гук­ну­ла до ме­не гост­рим то­ном і пог­ля­дом.

В мені за­би­ло­ся сер­це з наг­ло­го пе­ре­ля­ку, і я ви­ди­ви­ла­ся на неї ве­ли­ки­ми очи­ма.

- Чого ви­ди­ви­ла­ся на ме­не?