Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

очолювала череду. Тепер вони скидалися на покинутих дітлахів, яких замкнули в порожній кімнаті без іграшок і можливості контакту із зовнішнім світом. І якщо ялівок годували ліпше, аніж сиріт у Румунії чи Росії, що їх ми часто бачимо в телепередачах, якщо на цій стадії їхній погляд був іще не таким нестерпним, то це лише тому, що їх тримали, аби невдовзі з’їсти.

Так думав Ігнатій, спускаючись стежкою вниз. Ішов він гнівно, уважно дивився під ноги. На поверхні трава була сухою, бо сонце висмоктало всю росу. Але там, де трава витикалася з-під землі, зберігалась волога. На півшляху від сухих кінчиків до вологої основи павучки зліпили зі своєї білої слини кульку, повну яєць. Яєць у цьому коконі не менше, ніж святих на небі, — подумав Ігнатій. І забубонів забуту літанію: «Симон і Юда, Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян...». Кожен крок позначав одне ймення, і поступово ритм старовинної молитви присоромив гнів, ніби вибілив, перетворивши на ніжну збиту масу яєчних білків, чистий сніжок, що летить за вітром і ніби ховає в собі щось довгоочікуване, пуп’янки, які скоро розпустяться. Тільки тоді Ігнатій вирішив підняти очі.

Кусливе квітневе сонечко своїм промінням ніби вирізало ділянки стежини. І в цих плямах світла Ігнатій помітив пасма жовтої вовни, які що далі, то густіше звисали з найнижчих гілок. Пасма висіли всюди, цих решток гри — минулої чи майбутньої — було розпачливо багато. Вони позначали кожне дерево, кожен кущ, чіплялися за гілки настирливо, ніби слід, який навмисно прокладено для малят чи хворих на голову. Ігнатій відчув повернення гніву. Певно, діти зайшли до його лісу, знехтувавши табличкою і заохочувані батьками — з тих, які твердять «природа для всіх», але й зеленої думки не мають про те, скільки коштує все це утримувати; вони ніколи годинами не тримали в руках ні косарку, ні сокиру, ніколи не обтесували, не складали дрова до купи, не спалювали листя і гілля, не перевозили його кудись, ніколи не вимірювали на око, рубаючи на оцупку, дровенята на розпал, не вирубали місце для нових посадок, не фарбували крайці гілочок молодих ялин, щоб захистити їх від зайців, не спостерігали за повільною смертю — у роки посухи — верхівок старезних дубів, а під час бур — за падінням останніх високих сосон; вони хочуть користуватися, насолоджуватися, не забруднивши рук, не знаючи страху, не думаючи наперед, нічим не жертвуючи й нічого не сіючи. Ці люди, — думав Ігнатій, — не просто незаконно користуються моєю власністю, а ще й своїх дітей мають за дебілів, яким увесь час треба нагадувати, куди йти. Що й казати, такі вони, ігри кінця століття, — зі стовпчиками, мов на автостраді!

Ігнатій вирішив прибрати всі пасма. Майнула думка, що, певно, гру тільки планують, що дітки нічого не знайдуть, їхні матері пошкодують за своїми марними зусиллями й даремно витраченою вовною. Так їм і треба! А якщо гра вже була, то тим паче слід позбутися пасем. Через удавану пристойність ніхто не прийде збирати ці похмурі ознаки. Висітимуть вони так аж до наступної весни, сплутуючи і ранячи гілочки.

Вовну дійсно сплели дуже ретельно, ніби, готуючи гру і проникнувши сюди потай, намагалися позначити кожне дерево. Ігнатієві важко давалося відривати пасмо від пасма. Доводилося відламувати кінчики гілок. Саме там пуп’яніли молоді бруньки.

Ігнатій став обрізати гілочку за гілочкою, кожну називаючи іменем святого: «Симон і Юда, Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян...». Так старий робив свою справу. В його руках було повно молодих гілочок і бруньок — таких маленьких, що навіть на зуб їх не можна було покласти, аби скуштувати гіркого смаку. З цього можна було розпалити веселе багаття. Та він не мав чим. Тож Ігнатій ішов, тримаючи в руках перед собою вовняні пасма і гілля. Квітневий вітер і судоми м’язів віддавали болем у руках. Сік, стікаючи з надрізів на гілках, твердів і зупинявся на бруньках.

Зненацька Ігнатія охопило бажання позбутися мертвого дерева, що відтягувало йому руки. Усе це варто було б кинути — але куди? Не до свого ж лісу! Кудись подалі, де вже набралося сміття — на пагорбі навпроти, неподалік від Санта-Фе.

Коли влітку Ігнатій стояв на другому поверсі клуні, чекаючи, коли йому вилами подадуть сіно, то вдалині, по інший бік лісу, він міг бачити манеж Санта-Фе. Належав манеж такому собі Чарльзу Бронсону. Одягнений, мов оперетковий ковбой, у штани і куртку з торочками, шкіряний капелюх, остроги у формі зірок, Бронсон вів за собою шерег із двадцяти п’яти коней різного віку і габаритів з вершниками різного віку і габаритів. Під час спусків, коли морда кожного коня втикалась у хвіст того, хто був попереду, він вигукував «ю-ю!»; замість підохочувати коней, справляло враження кавалькади на дні каньйону в Колорадо. Бронсон оселився в цих краях разом з останньою хвилею містян — саме їм він і пропонував прогулянки на заздалегідь осідланих конях, чий смух не знав, що таке щітка. Цим недільним вершникам, які не підозрювали, що за їхніми спинами липкі від бруду хвости відчайдушно і марно відганяли кусючих мух, здавалося, що їхні душі рухаються в унісон з «ю-ю!» і орлиним профілем, який десь далеко попереду гордо врізався у вітерець. Тож коли їм траплявся перехожий, вони пихато піднімали голови. Коли ж дядечко Ігнатій стрічав їх на спуску, то сходив край шляху і ввічливо кивав їм, добре знаючи, чого вартий останній вершник на брудному коні — достоту той, хто сидить на останній лавці у церкві: ні вітання випадкового перехожого, ні частування проскуркою не запалюють у погляді життя.

Довкола манежу Чарльза Бронсона стелилося поле, завалене різноманітним сміттям — пивні бляшанки, пластикові торбинки, пробитий бак, а перед входом пишалася купа гною, звідки аж на дорогу цідилася нудотна чорна рідина. Псюри з лискучим смухом люто гавкали, переслідуючи перехожих. Гофрована бляха вкривала дах стаєнь, і влітку сонце накаляло її добіла, а у старому трейлері зберігали знаряддя. Місця для роботи просто не існувало, учення Бронсона складалося з крутих спусків і блукання стежками, деякі (Бронсон знав, що під час недільної меси він не ризикував зустріти дядька) пролягали через ліс Ігнатія. Принаймні Ігнатій підозрював це, роздивляючись сліди копит у найвіддаленішій частині лісу та підозрілий осип край струмка. На гарячому він вершників ніколи не ловив. Він уже обмірковував можливість прокласти під гумусом кілька метрів іржавого і непотрібного колючого дроту, але відмовився від ідеї, згадавши про косуль.

Ігнатій з купою хмизу прямував убік манежу. Час від часу одна з гілочок з жовтим пасмом падала, він нахилявся і