Читати книгу - "Мій коханий хірург, Інна Романова"

Вранці на роботу прийшла у відмінному настрої, і навіть злий погляд Калугіної на мене ніяк не діяв, нехай біситься біснувата, а я купатимуся в гармонії та радості. 
- Доброго ранку - привітався Завгородній і з покер-фейсом пройшов далі до свого кабінету. Чесно, я не розраховувала на дружні вітання, але й на такий пофігізм була не готова. 
Настрій різко впав... Розумію ж, що на роботі він лікар, а я медсестра, і ми колеги, але міг бути хоч трохи дружелюбнішим. 
Ну і нехай! 
Роман обіцяв мені випити вино разом, ще не все втрачено. 
- Що, Ульянова, обламалася, так? Бачила ти клини до нього підбивала, вже відшили? Швидко ти здулася! -  я щиро не зрозумію, чого вона така зла завжди? 
- Калугіна, чого тобі не вистачає у житті? Розумниця, красуня, а зла як собака на ланцюгу. Може, ти перманентно голодна? - запитала в неї. 
- Пішла ти! - гордо скинувши свій кінський хвіст ця породиста конячка  поцокала у бік ординаторської. 
Мене ж чекала дезінфекція інструментів та обхід за планом. 

– Ульянова? - покликау мене друг Завгороднього, відомий Олег, коли я збиралася на обід. 
- Так, я вас слухаю, - дружелюбно та стримано відповіла. 
- У мене до Вас пропозиція. Я вже поговорив із завідувачем нейрохірургії і він згоден, але остаточне рішення за Вами, – я була заінтригована. – Заходьте до мене в кабінет, гаразд? 
Я кивнула і мовчки попрямувала за лікарем. 
- Я - завідувач відділення гінекології та акушерства, Олег Юрійович Прокопов, - нарешті дізналася про посаду та ім'я друга Романа. – Ми зараз набираємо собі в штат медсестер і я б хотів бачити Вас серед них. 
Раніше я б і на хвилинку не задумалася, адже перебування поряд із Завгороднім для мене є поза межею мрій. Але зараз... я задумалася. 
Ми вже трохи познайомилися, навіть, можна сказати, стали друзями, я ж хочу продовження, точніше початку романтичних стосунків, а робота в одному відділенні може стати на заваді… 
Але... раптом він про мене забуде, якщо я перестану метушитися перед ним щодня? 
Працювати в нейрохірургії мені також трохи складно, я не вмію виконувати низку обов'язкових маніпуляцій, нещодавно не змогла зрозуміти, як увімкнути енцефалограф. 
- Що вас стримуєш, Насте? Зарплата буде вищою і я гарантую премію, якщо Ви, звичайно ж, не будете конкретно лажати, – продовжував Олег Юрійович мене спокушати цікавою пропозицією. – Чи може у Вас є особисті мотиви? 
- А у Вас? - прямо запитала я.  - Чому Ви вибрали мене серед інших медсестер? Я робила помилки і навіть маю дві догани, – мені було важливо зрозуміти його приховані мотиви, тому я чесно і відкрито запитала. – Це через Завгороднього? 
- Частково, – не злукавив чоловік. – А ще мені Вас рекомендувала Галина Федорівна, і ті догани – це суб'єктивізм чистої води, Євген Адамович не захотів розбиратися, покарати завжди простіше. 
- Я подумаю, можна? 
- Так, звичайно, часу до понеділка вистачить? Тому що ми хочемо перестановку кадрів  зробити одночасно по лікарні. 
- Цілком. Дякую, я можу йти? - лікар ствердно кивнув, а я встала і задумливо поплила в їдальню. 
Часу поїсти залишалося зовсім мало, а на подумати цілих три дні, тому спочатку задовольняємо фізіологічні потреби, решта – потім. 
Завтра ще п'ятниця і намічається корпоратив. 
Йти мені тепер чи ні?.. Усвідомлення того, що рішення я вже прийняла, прийшло раптово. Справді, думки про вибір мене не відвідують, я вже вирішила перевестися до відділення гінекології. 
Може помінятися змінами з дівчатами? Нехай ідуть, а я почергую наостанок, осяяла мене ідея. 
- Ніхто не хоче зі мною помінятися на завтра? – написала в груповий чат відділення. 
Тут же прилетіла смс у особисті від однієї колеги, що чергує у завтрашню нічну зміну. Ми про все домовилися і я зі спокійною душею продовжила працювати. 
- Насте, ти завтра не йдеш? - запитує Іра, медсестра нашого відділення. 
- Не йду, - підтвердила її припущення. 
- А чому? - приєдналася до бесіди ще одна з наших. 
- По особистих причинах, -  розпливчасто відповіла дівчатам, взяла тримач для крапельниць і з діловитим виглядом вийшла з кімнати відпочинку. 
На виході з палати знову натрапила на Калугіну... Це ще одне очко на користь гінекології - відсутність вічно незадоволеного обличчя змії. 
- Що, Ульянова, дійшло до тебе, нарешті, що нікому ти у відділенні не потрібна? Навіть ніхто не спитав, чому вирішила помінятися, всім начхати на таку тупу і конопату вискочку! 
Я набрала повітря в легені, щоб послати її... В ліс по гриби, але раптово почула до болю знайомий баритон: 
- Калугіна, Вас треба вже садити на прив'язь, скоро кусатися почнете. Щеплення від сказу робили? – із серйозним обличчям питає Роман Петрович. 
- Ні… -  розгублено вимовляє Веруня. 
Я трималася з останніх сил аби не засміятися. 
- Треба зробити, я випишу направлення, - так само незворушно продовжує чоловік. І тут до Калугіної доходить рівень тролінгу, вона аж червоними плямами вкрилася, але промовчала. - Віро, я звернув увагу на Вашу упереджену, точніше, образливу поведінку по відношенню до Насті. Щоб я такого не чув від Вас! І рот свій сходи помий, зрозуміла? – грубо закінчив монолог Завгородній. 
Навіть не знаю, хто з нас більше був у шоці – я чи Вєрка. 
Роман же неквапливо продовжив свій шлях, залишивши нас із відкритими ротами. 
Віра на підборах повернулася, зиркнула на мене із-за плеча, як на кровного ворога, і побігла до туалету. Напевно, рот помити, посміхнулася сама собі. 
- Романе Петровичу, можна? – я постукала до кабінету Завгороднього. 
- Заходь, Настю, - почула у відповідь. 
- Романе, не треба було, тепер пліток буде через край. 
– Чаю зробити? - я лише негативно кивнула , але чоловіка це зовсім не зупинило, він витягнув дві чашки і заварив. - Насте, вона неадекватно реагує на тебе. Я мовчки спостерігав, але так продовжуватися не може. Її треба було поставити на місце. Чому вона тебе так ненавидить? - чайник скипів і лікар налив дві чашки до країв, приніс мені одну, потім узяв собі і сів навпроти. 
- Я не знаю. Ми з нею жили в одній кімнаті  протягом 5 років, і такого не було. Так, ми не дружили, але зберігали нейтралітет і не турбували один одного, а тут вона щось зовсім звіріє!  - мені самій було цікаво чого вона так біситься? Що могли не поділити? 
- Розмовляти з нею толку не буде. Ти правильну стратегію обрала – ігнорувати, подивимося на подальший розвиток подій, – мені було до шаленства приємно чути це «подивимося», удвох, разом! 
- Романе, хотіла тебе попередити,- він буде першим з ким я поділюся новиною, заодно подивлюся на реакцію.  – Я з понеділка переводжусь у відділення гінекології. 
Лікар невдоволено не мене подивився, майже зло, підборіддя стиснуте, руки зчепив, ніби намагається стримати себе…  
Нічого собі реакція! 
Виходить, йому небайдуже? Чи я все вигадую? 
- А чому ти вирішила? - голос звучав врівноважено і в міру холодно, напевно, все ж таки придумала і різниці йому особливої немає... Як шкода... У моїх мріях він кидається до мене і починає відмовляти, або забороняє мені йти від нього далі, ніж на 200м... Ох, щось мене потягло не в той степ! 
– З кількох причин, Калугіна, до речі, одна з них. І там простіше з процедурами та маніпуляціями.  
Це було частково правда, про те, що не хочу працювати в одному відділенні з майбутнім хлопцем йому, ясна річ, не сказала. Він не знає, що він і є цей майбутній хлопець :) 
Повисла пауза... Завгородній мовчав, а я пила чай. 
- Ну раз вирішила, могла мені й не говорити. Я б сам дізнався з усіма іншими у відділенні, – як же неприємно було почути це… Така узагальненість… 
У нього воістину талант – піднімати мій настрій до стратосфери, а також однією фразою опускати додолу. 
- Ну…Я  піду, - чомусь сльози почали котитися з очей, стримуючись з останніх сил, вийшла з кабінету. 
Проплакалася і полегшало на душі, мама Кет мені завжди говорила - не тримай, виплесни, і це справді працює. 
Добре, що робочий день закінчився і можна додому, у затишну комірчину, під пледик із улюбленим серіалом. 
Подумки представляю цю картину і біжу до метро, щоб якнайшвидше втілити її в реальність. 
- Гей, Ульянова! - кричать мені слідом, а я мчу і не хочу обертатися, я пішла, мене немає! Серіальчик, диван, чекайте мене, я до вас біжу! 
- Настю, ти що збожеволіла? Куди так втікаєш? - наздогнав мене Петрошенко. - Давно тебе не бачив, малявко! 
- Миколко, відвали, і так зле. Ти ще зі своїми викрутасами, – фиркнула, продовжуючи стрімко наближатися до входу в метро. – Чесно, немає настрою, відпусти мене з Богом! 
- Так, Анастасіє, давай колись, що сталося? 
- Колю, тобі посеред дороги починати розповідь? 
- Зрозумів, пішли посидимо десь і поговоримо. У мене такий випадок цікавий був, пацієнт, коротше, зі справжньою шизою, ну, шизофренією, і як кинеться на мене, а бугай такий, майже як я, довелося скрутити і одягнути спеціальну сорочку! - я зрозуміла, що мені не відкрутитися від посиденьок, приречено зітхнула, подумки прощаючись із планами на вечір і продовжила слухати захоплюючу історію про бугая з шизофренією. 
Коля весь вечір розповіді розповідав, в ударі був хлопець, під кінець у мене запитав: 
- Мала, я чесно намагаюся цілий вечір тебе розвеселити, але ти щось зовсім ніс повісила. Що трапилось? - серйозним тоном запитав друг. 
- Здається я закохалася… - тихенько, майже пошепки, швидше собі, зізналася. 
Коля мовчав і дивно на мене дивився - з прихованим смутком і якимось розпачом... Мені не хотілося замислюватися про причини його погляду, хоча підсвідомо я давно знала відповідь. 
Сумно все це, якщо подумати, але таке життя. 
- В Завгороднього? – порушив тишу Петрошенко. 
- Так… - а сенс приховувати очевидне. 
- Ну що я можу сказати ... Насте, адже ти все розумієш, правда? - його очі зволожилися і з куточка потекла сльозинка. - Ти завжди можеш на мене розраховувати, як на друга і надійне чоловіче плече, - наприкінці фрази його голос трохи здригнувся від переживань. 
- Дякую, Миколко, ти ж знаєш, що дуже важливий для мене! - я його обняла і втішала, як могла, весь вечір… 
І як так вийшло, що погано мені, а в результаті втішати треба товариша по чарці... Але він це заслужив! 
Викликала таксі та відправила нетверезого друга додому, сама пішла на метро,  залишалося небагато часу до його закриття. 
Вдома на мене чекала подушечка і серіальчик, але настрій вже було втрачено, полежала трохи у ванній, поплакала, і заснула. 
Ранок вечора мудріший, завтра настане новий прекрасний день і я зустріну його з усмішкою на обличчі!