Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Не встигла я оговтатися від несподіванки такої, — як Руслана вже корова язиком злизала з двору нашого. Дивний якийсь…

Я до сіней увійшла, пакунок Руслановий до грудей притисла — аж серце сполохано забилося.

«Не стій на холоді, — баба мені кричить із хати, — бо застудишся!»

Але — не слухаю… Нишком стрічку золоту розв’язую…

Під обгорткою яскравою — фарби акварельні — аж вісімнадцять кольорів!.. А ще — пензлик — справжній — такий, якими художники свої картини пишуть!..

І тоді я — раптом — про все на світі — забула. Про бабу і холод зимовий. Про день свій і дні чужі. Про Солтанівку темну і Київ, вогнями штучними освітлений. Про сусідів усіх і про Наталку. І навіть — про чотирнадцяту сонату Бетховена. Забула. У серці моєму тоді — любов — лунала. Безмежна. Довершена. Чиста. Дивна така. Любов. До Руслана.

А вранці наступного дня Солтанівку снігом замело. Так, що до сусідньої хати ні пройти, ні проїхати. Уночі віхола сильна розгулялася — «вперше — за багато зим», — старші люди по тому охкали…

А мені — що? Я собі в хаті заняття важливе маю. Нема коли з хати виходити. Бо відколи додому з Києва повернулася, відколи подарунок важливий від сусіда свого доброго отримала, — сни мені снитися почали — красиві, яскраві. І — дивні такі… Бачила морське дно, камінцями коштовними і різнобарвними встелене; рибу казкову з очима великими, що у морі тому прозорому плаває; дерев і квітів розмаїття; сади, плодами перестиглими багаті; танці сонячні й дощі золоті; химерні візерунки на вікнах будинків химерних; людей, у одяг розкішний, нетутешній убраних… і ще — силу-силенну чудес усяких. Коли прокидалася, після снів таких, — одразу ж за пензля бралася, аби на папері фарбами акварельними передати усе, що за ніч побачила… Тіло моє тремтіло від збудження таємничого, душа — до сфер небесних — летіти — просилася — у тіло закута, із тіла вирватися прагла…

Але, малюючи одного разу, зненацька — у мить якусь — я очі сама собі ніби розплющила, прозрівши. Бо розуміла, що замало мені тих вісімнадцяти кольорів, пензлеві моєму — наснаги, аркушам альбомним — простору вільного — замало!!!.. Що світ мій, для інших людей невидимий, значно ширший, багатший, глибший, бездонніший… А кольорів у ньому — незліченна кількість!.. І відчай глухий до мого серця глибоко — змією отруйною — ледь не заповз…

А коли після канікул зимових до школи прийшла і витвори свої акварельні учительці малювання показала — Зої Семенівні, жінці немолодій, душею вразливій, — життя школярське для мене — раптом — за іншими, — ніж раніше, — ніж в інших учнів — законами — рухатися почало… «Талановита яка!» — про себе почула вдруге. Бо вперше так — про мене — сказав чоловік зимовий. На ранок десятиліття мого. Чи упізнав би мене зараз, якби ненароком стрілися?.. Хто — він?..

«Нестор Литвинюк, доволі успішний художник… Має галереї у Варшаві і Кракові, його бабця з Польщі родом, але у Києві він також буває частенько — навідує своїх жінок і дітей, колег своїх українських — друзів і ворогів…», — це Валентин розповідає, коли засніжену і сонну гору оминаємо. Довкола нас — мертвий спокій. Смертельнобілий спокій — наче саван.

Я супутнику своєму про чоловіка зимового дорогою розповіла. Але він — мені — про щось інше — насправді — розповісти хоче…

«Це — Гончарка, київська гора. Там язичники збираються капище побудувати, але, мабуть, християни їм цього не дозволять…»

«А ви — християнин?.. Тобто… у Бога віруєте?..» — обережно його запитую.

Сміється голосно. Зупиняється посеред шляху неосвітленого. І мене зупиняє. За руку. Кольоровий такий. У очі мені пильно — пронизливо — крізь пітьму — крізь витинанок снігову приреченість — дивиться.

«Знаєш, що таке БОГ?»

«Знаю, — випалюю, не думаючи. — Бог — це любов безмежна!»

«Бог — це просто безмежжя… без любові… безмежжя… безмежжябезмежжя-безмежжя…»

Очима божевільними сміється, молитву свою незвичну, наче мантру старовинну, наче закляття відьмацьке, повторюючи.

Мандрівку вечірню неквапливо продовжуємо. Бо квапитися, — Валентин каже, — немає куди… і навіщо — немає.

«Цікаво, чи впізнав би мене тепер, якби зустрілися ненароком?..» — уголос про чоловіка зимового розмірковую.

«Усе, що з нами трапляється, інакшим бути не може…»

Але кажучи слова оці, супутник мій, певно, про таємницю власну, до моєї непричетну, думає…

Коли повернулася з Києва, одразу ж побігла до Руслана, до друга свого вірного і єдиного, — розповісти, як у Будинку художників була. Як Валентина зустріла, дивака кольорового, як казала серйозно — про богів язичницьких та про Бога християнського. Слухав, рота роззявивши. Очима на мене дивився завороженими, закоханими. Але невтямки йому було, що двері свої широчезні життя переді мною вже розчинило, — свободою безмежною, наче кохання безмежне, мене спокушаючи.

Свого серця — назустріч усьому величному, піднесеному — Руслан відкрити не хоче. Збагнути речей найтонших не годен. Йому легше так, — коли навпомацки блукає світом грубим, обпльованим, загидженим. Коли — не чує серцем, а тільки — очима бачить. «Ти красива дуже, бо очі у тебе красиві й усмішка…», — усе мені повторює.

Руслан уже в парубка — на всю Солтанівку найкращого — виріс. Дівки тутешні — самі — за ним бігають, мені заздрячи по-чорному, що він — «капосний такий!» — на мене єдину дивиться, про мене одну свою мрію юнацьку в серці плекаючи. Красень, чорнявий, підстрижений охайно, вуса й бороду модною жилеткою голить і одягається по-дорослому. Школу закінчив, але далі вчитися — хисту не має жодного. Влаштувався на комбінат — ящики усякі і дошки вантажити. Отаке дурне покликання. Ну то й що, що гроші власні, працею чесною зароблені, має?.. А навіщо жити у світі — з грошвою тією пустопорожньою, — коли музики величної довкруж себе не чуєш?.. Що ж то за життя тоді?..

Та, окрім Руслана, у Солтанівці не маю з ким щиро погомоніти — про наміри і почування свої потаємні. Усі зайняті справами важливими, невідкладними — курей та індиків випасають-вигодовують; пелюшки немовлятам галасливим і білизну обісцяну чоловікам п’яним перуть — ніби ті колись їм віддячать за послугу таку; борщі з