Читати книгу - "Вогонь і крига"

— Я піду знайду Ячменя, — нявкнув Круколап. — Він також допоможе.

Круколап повернувся і зник серед високих трав.

Очі Високозорого аж палали цікавістю, але він запитав лише:

— Ми можемо йому довіряти?

Вогнесерд зустрів його погляд.

— Цілком.

Високозорий кивнув своїм воякам. Вони розгладили шерсть на плечах і повсідалися.

Вогнесерд промок уже майже до шкіри, поки Круколап повернувся. Цього разу з Ячменем. Вогнесерд привітав цього чорно-білого самітника дружнім нявкотом. Приємно було знову з ним зустрітися.

Ячмінь кинув короткий погляд на промоклих котів і нявкнув:

— Треба знайти вам якесь гарне укриття. За мною!

Вогнесерд стрибнув на рівні, радий розім’яти закостенілі лапи. Сіросмуг рвонув одразу ж за ним, а от коти Вітряного Клану позадкували, в їхніх очах читалися страх і підозра.

Високозорий підморгнув своїм воякам.

— Ми маємо їм довіряти, — гарикнув він, тоді повернувся і рушив услід за самітником.

Один за одним Вітряні коти рушили вслід за своїм провідником.

Ячмінь із Круколапом провели їх попід живоплотом на сусіднє поле. Там, у закутку, серед кущів ожини і кропиви, стояло покинуте гніздо Двоногів. Стіни зяяли дірками на місці виламаного каміння, від даху залишилася хіба половина.

Вітряні коти перелякано вирячилися на будівлю.

— Ви мене туди не затягнете! — пробурмотів один зі старійшин.

— Двоноги більше не приходять сюди, — запевнив Ячмінь.

— До того ж тут сякий-такий притулок від дощу, — переконував Вогнесерд.

Один новак гучно прошепотів:

— Не дивно, що він хоче заховатися у гнізді Двоногів — народжений кицюнею завжди буде кицюнею.

Вогнесерд спалахнув. Цієї образи він не чув уже кілька повень. Але історія кицюні, що приєдналася до Клану, певно, була популярною пліткою на всіх Зборищах, і, звісно ж, Вітряний Клан її знав. Він повернувся і люто зиркнув на новака.

— А ти ось останні дві повні прожив у норі Двоногів. То що, ти тепер щур?

Новак наїжачився, розпушивши хутро, але тут Сіросмуг став поміж ними.

— Просто ходімо. Що довше тут простоїмо — то більше змокнемо.

Високозорий теж подав голос:

— За останні дві повні ми пережили речі значно гірші за лігво Двоногів. Одна ніч тут нам точно не зашкодить.

Вітряні коти знервовано перемовлялися, явно не в захваті від такої ідеї, але, глянувши на Вогнесерда, Ранньоквітка взяла своє кошеня та увійшла до сховку. За нею вирушила попеляста королева, забираючи з-під дощу своє власне кошеня. Решта котів один за одним приєднувалися до них, аж поки весь Клан до останнього хвоста не опинився всередині.

Вогнесерд роззирнувся у напівмороці сховку. Земля була зовсім гола, за винятком хіба кількох латок, порослих бур’янами. Вітер і дощ пробивалися крізь отвори у стінах і стелі, але там було сухіше і безпечніше, ніж будь-де надворі. Вогнесерд спостерігав, як коти з Вітряного Клану обережно обнюхують усе довкола. Коли ж вони нарешті почали вмощуватися — подалі від промоклих отворів і тріщин, — Вогнесерд із полегшенням глянув на Сіросмуга. Лише Високозорий із Мертвоногом залишалися на лапах.

— Як щодо їжі? — запитав Мертвоніг.

Відповів Ячмінь.

— Вам усім слід відпочити, — нявкнув він. — Круко…

Вогнесерд перебив, перш ніж Ячмінь устиг вимовити Круколапове ім’я.

— Чому б вам не показати нам із Сіросмугом, де тут краще пополювати?

— Мертвоніг та Одновус підуть із вами, — нявкнув Високозорий.

Вогнесерд не міг зрозуміти: провідник Вітряного Клану чи то досі не довіряв чужинцям, чи то просто хотів показати, що Клан може й сам про себе подбати.

Шестеро котів вирушили назад, під дощ. Полювання обіцяло бути непростим, але Вогнесерд помирав із голоду. Порожній шлунок завжди робив його кращим мисливцем. Сьогодні в полівок і мишей не буде жодного шансу.

— Просто покажіть, де вони! — нявкнув він до Ячменя та Круколапа.

Двоє котів провели їх до невеличкого гаю. Вогнесерд на повні груди вдихнув знайомий запах. Тоді припав до землі в мисливську стійку й почав скрадатися крізь папороть.

* * *

Коли мисливці повернулися, кожен із них тягнув із собою купу здобичі. Тієї ночі коти з Вітряного Клану розділили трапезу зі своїми новими союзниками. Кожен кіт, від наймолодшого до найстарішого, наївся від пуза, а тоді вони попідсувалися одне до одного, щоб разом поділитися язиками, поки надворі вітер із дощем люто хльоскали об кам’яні стіни.

Коли запала темрява, Ячмінь підвівся.

— Я йду. Щури чекають! — нявкнув він.

Вогнесерд підвівся за ним і торкнувся самітникового носа.

— Ще раз дякую, — промуркотів він. — Це вже вдруге ти нам допомагаєш.

— Дякую, що послав до мене Круколапа, — відповів Ячмінь. — Із нього вийшов старанний щуролов. І знаєш, іноді добре розділити трапезу з приятелем.

— Він тут щасливий? — запитав Вогнесерд.

— Сам у нього запитай, — нявкнув Ячмінь і, повернувшись, розчинився в ночі.

Вогнесерд підійшов до Високозорого, який саме мив лапи. Вогнесерд не міг не помітити, як вони розпухли і, певно, боліли.

— Ми вартуватимемо по черзі, якщо ти не проти, — запропонував він, махнувши хвостом на Сіросмуга і Круколапа.

Високозорий вдячно глянув на нього очима, затуманеними від виснаження.

— Дякую, — тільки й нявкнув він.

Вогнесерд шанобливо кивнув провідникові й пішов поговорити із Сіросмугом та Круколапом.

Його пропозиція Високозорому, звісно, була від щирого серця, але вона також означала, що він зможе побути наодинці зі своїми друзями. Вогнесерд усе ніяк не міг побалакати з Круколапом без Вітряного Клану над вухом і розпитати, що він та як. Сіросмуг і Круколап негайно присунулися до свого рудого друга, щойно він їх покликав.

Вогнесерд завів їх у куточок гнізда Двоногів, достатньо близько до входу, щоб пильнувати, і достатньо далеко від інших котів, щоб вони змогли поспілкуватися наодинці.

— Отож, що сталося, коли ми тебе залишили? — запитав він Круколапа, щойно вони утрьох вмостилися.

— Я побіг просто через угіддя Вітряного Клану, як ти й казав.

— А що із собаками Двоногів? — перебив Сіросмуг. — Вони були прив’язані?

— Ні, але я легко їх обминув, — пояснив Круколап.

Вогнесерд здивувався, як просто його друг зміг уникнути псів.

— Легко? — повторив він.

— Я здалека їх зачув. Просто почекав до світанку, а коли їх знову прив’язали, вистежив Ячменя. Він чудовий. Гадаю, він радий, що я тут, — Круколап зненацька спохмурнів. — А це вже більше, ніж я будь-коли отримував від Тигрокігтя, — гірко пронявчав він. — Що ви йому сказали?

Вогнесерд упізнав старий затурканий вираз в очах Круколапа, коли той заговорив про свого колишнього наставника.

— Ми сказали, що тебе вбив патруль Тіньового Клану, — тихенько відповів він.

Двійко новаків із Вітряного Клану наближалися до них. Вогнесерд прищулив вуха, застерігаючи друзів, що поблизу з’явилися слухачі.

— О, так, — нявкнув Круколап, підвищуючи голос. — Ми, самітники, їмо новаків, коли тільки зловимо.

Новаки Вітряного