Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Невістка завідувала відділом у гастрономі. Одного разу приперла, чомусь саме у тітчину квартиру, велику картату торбу ковбас. Проблемних ковбас. Покупці не хтіли «жопок», і нерозумна молода продавчиня краяла всім із середини, от кінчики й позалишалися. А деякі ковбаси просто позавітрювалися. Метка завідувачка вирішила власноруч напекти із непотребу маленькі піцци, та розпродати їх у розливайці при відділі.
До Лінчиного від’їзду залишалася доба. У маленькій кімнаті, за тьоті Сані — «Богдасиковій хатинці», вона поставила перед хлопцем йогурт, запарила з електрочайника «Мівіну».
На кухні царювала невістка, всаджуючи в духовку бляхи, виймаючи спечене. Ковбаса спочатку присмерджувала. Але ось повіяло цілком їстівною смажениною. Невістка наминала власні вироби, напевне, тому що товар лівий, ніхто їх не рахуватиме.
Ліна спроквола думала: зараз ця постукає, почне пригощати. «Я відмовлюся, скажу, що неголодна, відмовлюся, надто вона противна. А Богдасику взяти дозволю. Чи не треба, аби живіт не заболів? Ні, дозволю, воно ж пропеклося, хай йому буде, останнім часом ми мало їмо».
Ніхто не постукав. Коли вночі Ліна вийшла в туалет, то побачила дві спаковані «окупантки», від яких легенько заносило печеним.
Зрештою, коли Ліна потім розповідала Лесечці про конфуз своїх гордих пригощальних роздумів, вони обидві сміялися, голосно, щиро.
Замок вхідних дверей старої квартири Кравченків у Містечку клацав не сухо, а дзвінко. У перший же день повернення, нового етапу життя Ліни й Богдана, Степан Петрович, повернувшись чи то з інституту, чи зі свого бункера, говорив, як забивав цвяхи в маківку.
— Поліно. Ти виродила бридке жабеня із мокрим хвостом спереду. Ти виродила й пустила на світ зайвину.
— Мій син не має стосунку до тебе!
— Си-и-н… Брухт. Цей таки не має до мене жодного стосунку, — завершив батько і дідусь, вагомо наголосивши на «цей».
Лесечка завершила розповідь. Тим більше, що до лавки під шовковицею поверталася Ліна.
Хмари пливли з боку Великих Шумів. До людей заходив дощик. Він іще не проклюнувся, проте обіцяв, що не мине, не втече деінде, і цього разу буде приязним, теплим.
Ден приніс літрову банку молока. Більше й не треба, бо ніхто, крім дітлахів, на дух не терпів «рідкісного козла в рідкому вигляді», як називав цей напій Ігор. А Дарка з Богданом підносили склянки до білої ленти, яка спадала з Денових рук, прицмокували.
— Козя йому молочка дала! — вигукнув Богдан.
— Один із симптомів аутизму. Говорити про себе у третій особі, — тихо кинула Ліна.
Якщо малюк і почув, він навряд чи зрозумів, просто продовжував із захватом:
— Ма, козя Деньці молочка дала!
— Ось тобі й третя особа, ніякий не перенос, особа цілком реальна, — посміхнулася Лобода до Ліни.
* * *
Дощик був теплим і дрібним. Він сновигав під темним шатром шовко-мами.
Соломія пригадувала дрібниці дня, що минув.
Ліна, уже з сухими очима, поверталася від кукурудзи, підійшла до них з Лесечкою, коли та, говорячи про черкаську общагу, згадала: «на першому курсі, як оселилися разом, нас називали Ле-Лі-Та. Набокова ми вже прочитали, сміялися, мовляв, майже „Лоліта“, а це було від Леся, Ліна, Таня». Лобода додала: «Отак, по перших складах імен, трьох дівчат називають у романі Жапрізо, здається, До-Ре-Мі, чи До-Мі-Соль, ага, точно — Мі-До-Ля». Тоді Ліна й сказала: «не люблю Жапрізо. Філігранно, проте хочеться хепі-енду, там він рідко буває».
Ця розмова не вартувала б уваги, але Ліна завершила:
«Якщо на хеппі не вдасться заробити, хоча б енду». Саме про те Соломія й розповіла Зайцеві.
— Як думаєш, якого саме енду, тобто, кінця, так прагне Ліна?
— А я про це не думав. Думав собі, Серьожку вона так зашугала, що той сюди не поткнеться. А на Фейсбуці викладав, що Великдень у нього буде на Росі. Трохи шкода, він би чудив, з ним було б весело, поза всякими потопельниками.
До речі, знаєш, я щось дивне почув, коли той типус, старий Ліни, тут вичитував. Ніби так: «мала б називати мене Степаном».
— Хіба би — «мала онука Степаном назвати». Може вважає, що така пошанівка би схилила його, старого чорта, визнати бастарда…
— Та ні, «онука» я не чув. Хоча це єдиний реальний варіант, правда. А взагалі уявляєш такого тестя? Якщо Серьожка свого доб’ється, то нарветься…
Розділ 12
«Мама не дьоргай мене а я скоро приїду і може не один»
(Із SMS-повідомлень хтозна-кому від хтозна-кого)
Капітан Зорич відсунув протокол, там йшлося про якесь дрібне порушення й було нашкрябано: «в зв’язку з пронікновенієм жівотного скота…» Треба буде запитувати Круку, тобто Вітасьці, ну й Ден також посміється.
Самому капітанові зараз було не до веселощів. Оно, канєшно, добре, що нижньобоківський потопельник оперативно здобув точні прізвище, ім’я та по батькові, адресу проживання, тобто, проживання його за життя, родичів і друзів. Н-да. Родичів і друзів.
Розслідування заторкне цих осіб. При тім, що одна особа з цього грона до кишок заторкнула друга Крука.
Мамаша потопельника виявилася кам’яною бабою. «Тьфу!» — обірвав себе опер, бо навіть подумки не хотів ображати жінку, яка впізнала у потерзаному трупі молодшого сина.
«Асоційнулося з Родіной-матір’ю з київських пагорбів, її „кам’яною бабою“ називають, і тут таке ж — обличчя суворе, маєстатичність, мовчазна скорбота».
Вона не скрикнула, тим більше, не втратила свідомості, хоча колега Зорича з Містечка, котрий супроводжував у морг, тримав про всяк випадок флакон з нашатирним спиртом, чи якоюсь іншою хернею.
Романія Василівна Онищук іще в п’ятницю зателефонувала до свого колишнього випускника, оперативника в Містечку. На Великодні канікули Сергій відбув недобре. Та не стала б вона вводити сторонню людину в курс сімейних справ. У п’ятницю з’явився привід. Тобто, не тільки привід, не стала б вона користуватися приводом, аби приватно просити поліційного стеження за сином. У всякому разі, так вона казала собі.
Причина, так, поважна причина, не привід, з’явилася, коли Сергійко вдесяте не відповів на мобільний дзвінок. Він дорослий, і не зобов’язаний, так-так. Але ж віддзвонювався, чи відписував їй через деякий час, якщо не міг зразу відповісти! Завжди так було. Так мало бути. Було завжди, навіть коли зависав у «тих». Віддзвонювався, і вона інколи чула, як у слухавці тепло шарудить незнайоме помешкання. Оселя старшого, непокірного сина, Ігоря.
Вона, звичайно, в будь-якому випадку сумно закинула б Сергієві, що на Великдень він покидає маму, закинула б, але скандалу не було б.
Вони посварилися, бо Сергій цілком усерйоз заявив, що хоче одружитися. Такі розмови бували й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потопельник у рожевих рукавичках», після закриття браузера.