Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Шкіряний салон викликає в мене стогін насолоди. Так, машинка і всередині гарна.

Тоха сідає за кермо. Ми з Микитою опиняємось на задньому сидінні. Славський одразу хазяйновито обіймає мене за плечі й притягує до себе.

Я намагаюся відсунутись. Усе це неправильно. Не можна допускати між нами таких стосунків.

Машина плавно рушає. Мене втискає в сидіння.

— Що таке? — хмуриться Микита і притискає мене ще міцніше.

— Класна тачка.

Язик не повернувся сказати: прибери руки. Та я й не хочу, щоб він їх прибирав. От дилема.

— Дякую, — відгукується Тоха.

Отже, це все ж таки його машина. От і чудово.

— Навіть не уявляв, що ви такі слова знаєте, Діано Георгіївно, — хмикає Микита.

З викликом дивлюся на нього:

— По-твоєму, я для цього занадто стара?

Мій телефон починає дзвонити.

— Так, — відповідаю.

Це Сніжана.

— Діано, ти як? Я хвилююся, дівчатка сказали, що ти з якимось чоловіком залишилася, — торохтить вона в слухавку.

Я притискаю пальці до скронь, які неприємно пульсують.

— Тихіше, зі мною все гаразд. Я їду додому.

— З тим мужиком? Ти впевнена, що він нормальний?

— Не з ним.

— А з ким? — одразу запитує Сніжана.

І що їй сказати?

Підіймаю погляд на Микиту.

— Зі знайомим, — ухильно відповідаю. — Загалом, усе зі мною гаразд. Не турбуйся.

— Точно? В разі чого я приїду.

— Ні, усе ок, спати лягай! — я сама вимикаюся.

Щоки горять.

Дивлюсь у вікно й раптом розумію, що не знаю цього району. А потім до мене доходить: адресу я не назвала, а машина ж кудись їде!

— Куди ти мене везеш? — перелякано повертаюсь до Микити.

Він усміхається. Підносить руку до моїх губ і ніжно проводить по них. Його очі стають близько-близько. Застилають усе інше.

Я тону в цих очах. Зникаю.

І лише краєм думки усвідомлюю: останній коктейль був явно зайвим…

Щось я вчора перебрала.

Тому що прокинулася під якоюсь важкістю.

Поки очі заплющені, подумки молюся, щоб взагалі зараз була вдома. У голові стріляє.

Зі стогоном розплющую очі.

Судячи зі стелі — я вдома. Пам’ятаю свою люстру. Таку точно ніде не знайдеш, навіть якщо захочеш. Точніше вона звичайна, але на одному з плафонів є відкол.

Ось він, на місці. Отже, я точно вдома.

Це радує.

Починаю підійматися. І тут із мене сповзає рука. Чоловіча волохата рука.

Завмираю в прострації, але відразу ж нагадую собі, що я вдома. Чого мені боятися?

Повертаю голову в бік власника цієї руки. І миттю натягую ковдру до самого підборіддя.

Мене кидає спочатку в жар, потім у холод.

Матінко! Та я ж гола!

Ой ні, хибна тривога. Труси все ж таки є.

Але це не скасовує того факту, що поряд зі мною нахабно похропує… Микита!

Цей зухвалець розлігся на животі, ніби в себе вдома.

Обережно заглядаю під ковдру.

Та він ще й голий! На відміну від мене, на ньому і трусів немає. Але треба визнати, зад у хлопця що треба: міцний, підтягнутий. Та і спина притягує погляд. Особливо два шикарні крила, витатуйовані на лопатках. Ангельське на правій та демонічне на лівій. Дуже символічно. Пальці так і сверблять пройтися по всіх цих лініях і рельєфних м’язах…

Схаменися, Діано! Він твій стажист!

Краще напруж мозок і згадай, як ви обоє опинилися в такому положенні.

Тілом пробігає холодок.

Невже ми переспали? Усе свідчить про це. Обоє голі під однією ковдрою. Просто я, напевно, перш ніж заснути, натягнула труси, а він — ні.

Чорт, треба вибиратися звідси.

Злегка ворушуся, але так, щоб не розбудити Микиту. Не вистачало тільки зараз із ним пояснюватися.

Розум захльостує паніка. У-у, точно щось було. Який жах. Повеселилися ви, Діано Георгіївно, учора.

Саму себе картаю. До того ж сама не знаю, за що. За те, що я начальниця відділу, яка переспала зі студентом, або за те, що я вчора напилась і переспала зі студентом. Який сором і ганьба.

Він же всім розпатякає! Я ж для нього як трофей. Вихвалятиметься своєю перемогою перед колегами, а мені тепер хоч звільняйся!

А це що мені в сідницю вп’ялося?

Намацую щось довгасте і тверде. Кошуся на Микиту, коли дістаю цю штуку.

Вібратор? Звідки тут цей жах?!

Напружую пам’ять.

Це ж дівчата пожартували, замовили мені на день народження. Я не знала, що в посилці, коли отримала її. А коли зрозуміла, мало не повбивала їх усіх. Але подарунок є подарунок. Викинути було шкода, і до сьогоднішньої ночі ця штукенція спокійно жила десь на антресолях разом із моїми шкільними фотоальбомами.

Невже я була така п’яна, що дістала її?

Так, ступінь мого падіння просто вражає.

Одне заспокоює: на мені ж труси. Може, я перебільшую і все не так погано?

Поруч починає возитися Микита.

Перевертається на бік, обличчям до мене, і розплющує очі. Сонний погляд ліниво ковзає по мені, але спалахує, побачивши вібратор у моїх руках. А я так і сиджу з ним обійнявшись, не знаючи, куди приткнути.

— Доброго ранку, Діано Георгіївно, — нахабно усміхається хлопець.

— Кому добрий, кому — ні, — бурчу, хмурячи брови. — Що ти тут робиш?

— Як що? Сплю, — він зухвало потягується.

Ковдра зісковзує з нього, оголюючи молоде треноване тіло, прикрашене татуюваннями. Крім крил на лопатках, у нього ще і дракон є, виконаний у китайському стилі. Такий великий, що його голова лежить на грудях, а хвіст обвиває торс і йде до самого паху…

О ні, туди не дивлюсь.

На секунду міцно заплющую очі. Потім трушу головою.

Так, Діано, опануй себе! А то забула, що хотіла сказати.

— Славський, я не жартую. Якого хріна ти забув у моєму ліжку?

— Так ви самі мене сюди затягнули, — Микита обводить мене багатозначним поглядом.

— І роздягнула? — жахаюся я.