Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

— Ні, стій! — хапаю свого стажиста за рукав. — Я тебе тут не залишу!

Ще бракувало, щоб ці бики йому «вивіску» розфарбували через мене.

— Все нормально, я наздожену, — він з абсолютно серйозним обличчям розтискає мої пальці. — Ідіть, Діано Георгіївно. Тоха за вами пригляне.

— Гей, куди? А за випивку хто платитиме? — влазить Влад.

Закочую очі. Клацаю в телефоні на електронний гаманець.

— Рахунок мені, терміново! — кричу офіціантові, що проходить повз.

Але Тоха (що за дурне прізвисько?) хапає моє нетверезе тільце поперек талії й тягне в бік виходу.

Намагаюся вчепитися за спинку стільця. Не виходить.

Хлопець майже виносить мене із ресторану. Від свіжого повітря паморочиться в голові. Доводиться спертися на плече супутника, щоб не впасти.

— Чому ти не дав мені заплатити? — сердито дивлюсь на нього. — І взагалі, там же Микита! Треба його рятувати! Ти бачив які там бугаї?

— Спокійно, він сам розбереться, — усміхається Тоха на весь рот.

Відчуття, що йому вся ця ситуація страшенно подобається.

Я вдивляюсь у його обличчя.

Та йому ж років із двадцять! Зовсім дитина. І Микита теж! Знайшли розвагу — влаштувати розборки в барі. Як же я примудрилася подзвонити йому, а не братові?

— Так не можна, — розвертаюся назад до дверей. — Я за нього відповідаю!

— Заспокойся, — Тоха притискає долонею стулку дверей. — Зараз Микитос розбереться і сам прийде.

— Ти не розумієш! Боже, — стогну, смикаючи двері. — Пусти! Це все через мене!

Перед очима пливе від самої думки, що з Микитою може щось статися. І не лише тому, що він мій стажист. Я ж потім собі не пробачу! Цей Влад дуже небезпечний, у нього це прямо на пиці написано. А його дружки взагалі виглядають як бандити!

Адже вистачило мені розуму до них підсісти.

Хапаюся за голову.

— Що, погано? — Тоха співчутливо схиляється до мене.

— Угу, — ледве киваю.

Цікаво, в Микити всі друзі такі високі, як він?

— Буває. Ми теж одного разу так напилися, — хмикає хлопець. — Потім в озеро купатися полізли.

Я із сумнівом кошуся на нього. Мені б анальгінчику, а не це ось усе.

Ой, від мене ж зараз алкоголем тхне. Усе, Діано Георгіївно, ваша репутація померла в муках. Яка ганьба.

Закриваю обличчя руками.

Соромно так, що хочеться провалитися крізь землю.

— Нумо відійдемо, бо на нас уже дивляться, — пропонує Тоха.

І справді, охоронці на виході невдоволено поглядають у наш бік. Надворі глибока ніч, трохи далі від входу блукають парочки, що вийшли покурити. А ми з Тохою весь ґанок окупували, нікому не даємо пройти.

— Добре, — погоджуюсь.

Він допомагає мені спуститися з ґанку.

Але тут за нами грюкають двері.

Мене накриває думка, що це Микита. Різко обертаюся й зустрічаюся з ним поглядом.

Так, це він. Спускається слідом за нами в компанії друзів. Цілий та неушкоджений. Пропалює мене темним поглядом.

— З тобою все гаразд? — кидаюсь до нього, забувши, що ледве стою на ногах. Шпортаюся на рівному місці й падаю просто на груди. — Ой, вибач.

Здається, я ще не була так близько до нього.

Жадібно вдихаю запах його парфумів. Щось терпке, дуже чоловіче й водночас пронизливо ніжне.

Хочу відсунутись, але Микита утримує мене поряд із собою.

— Та що мені буде, Діано Георгіївно, — усміхається він, явно задоволений. — А ви як?

— Треба повернутись і рахунок сплатити, — зітхаю.

— Я сплатив.

Микита притискає мене за талію ще ближче до себе.

Потрібно б обуритися. Усе ж таки я його начальниця як-не-як. Де субординація?

Тільки обурюватися не хочеться. Хочеться втиснутись у його міцне, тепле тіло, теж обвити руками за талію й замуркотіти.

Усе, що він робить, так приємно…

Але я змушую себе повернутися до реальності. Дістаю телефон.

— Скільки я тобі винна?

— Ніскільки.

— А якщо подумати? Чи ти такий багатий, що направо й наліво грішми розкидаєшся?

Хотіла сказати це скептично, але в пам’яті несподівано спливли слова Леоніда.

— А на вашу думку, я такий жебрак, що не можу навіть за дівчину заплатити? — він вигинає брову.

Гарну брову. І сам він весь такий гарний та міцний.

У-у, мати. Тебе несе.

— Я не твоя дівчина. Тож нумо просто поверну тобі борг! — починаю сердитися.

Микита схиляється до мене. Внизу мого живота важчає. Венами розтікається жар. І стає абсолютно начхати, що поруч ще хтось є.

— Ну тоді можете віддати борг поцілунком, — усміхається мій рятівник.

— Все з тобою ясно, — починаю виплутуватися з обіймів, але мене не пускають. — Мені додому час. У понеділок розберемося.

— Та зараз, одну не відпущу. Я тут, між іншим, через вас, Діано Георгіївно.

— Отже, ти мене додому відвезеш?

Нахабніти — то нахабніти.

Кліпаю віями, дивлячись на хлопця.

— Хоча ні, не треба — підіймаю палець догори й дивлюся в згаслий екран телефона. — Де ж цей додаток для таксі…

— Так, Діано Георгіївно, — каже Микита й накриває долонею мій телефон. — Я вас відвезу.

Потім киває хлопцям.

— А ти пив? — смикаю його за рукав. — Якщо пив, то не треба. Я сама…

— Пив, пив, — бурчить Микита, ведучи мене до стоянки перед баром, — компот.

Не зрозумію, жартує він чи ні?

Ми підходимо до двох позашляховиків. Я машини тільки за кольором розрізняю, але ці вражають мене габаритами та потужним виглядом.

В одну відразу ж сідають двоє хлопців, які були з Микитою, а до другої йдемо ми втрьох.

Тоха відчиняє її своїм ключем.

Нічого собі друзі в мого стажиста. Таку тачку на стипендію точно не купиш.

Але, може, Тоха й не студент. А Микита випадково затесався до цієї компашки, тільки й усього.

Думати, що Панчев мав рацію, мені не хочеться. Та й не схожий Микита на мажора. Вигляд він має звичайний і одяг на ньому не брендовий.