Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Температура наче спала, – кажу, знову торкнувшись долонею його чола. Артур засинає, тому більше його не чіпаю. Всього хвилина, а він уже міцно спить. 

Збираюсь повернутися до себе, але в останній момент зупиняю себе. А що, коли температура знову підвищиться? Вирішую ще трохи посидіти поруч. Якщо все буде без змін, піду до себе. 

Прокидаюсь різко і не можу второпати, де це я зараз. Спина болить, тому що заснула в кріслі, а біля ніг лежить плед. Здається, хтось вкрив мене ним. 

Артура на ліжку немає, і тільки зараз до мене починає доходити, що він прокинувся першим і бачив, що я всю ніч тут провела. Виходить, це він вкрив мене пледом? 

На годиннику сьома ранку, але спати більше не хочу. Йду у свою кімнату і, прихопивши чистий одяг, прямую в душ. Поки стою під струменем гарячої води, думаю про те, що варто трохи пригальмувати зі своїми бажаннями усім допомагати. 

Взагалі не знаю, як тепер в очі Артуру дивитись. Я не мала права залишатися біля нього цієї ночі. Ми не друзі. Він мій роботодавець. А що, коли він скаже, що я в черговий раз межу переступила?

Отже, так! Треба тримати себе в руках, щоб більше не було подібних ситуацій. Я няня Наді, і не більше. А моє бажання допомагати всім треба обрубувати, щойно воно почне проростати. 

Коли спускаюсь вниз, зустрічаю Артура в коридорі. Перше моє бажання – знову перевірити йому температуру. Навіть руку тягну, а тоді згадую, що обіцяла собі, і ховаю руки за спину, від гріха подалі. 

– Доброго ранку! – вітаюсь першою і розглядаю начищені до блиску туфлі свого роботодавця. Саме роботодавця і ніяк інакше! 

– Доброго! – спокійно відповідає Артур. – Не запитаєш, як я почуваюсь? 

– Я бачу, що тобі краще, – випалюю. 

– Дійсно? І де це видно? На моїх туфлях? – він що, знущається з мене? Здається, в Артура хороший настрій, а от мені зовсім невесело. Просто… я уявлення не маю, як варто реагувати на нього… такого.

– Ні, не на туфлях! – бурчу і таки змушую себе глянути на нього. Дарма! Ой, дарма!

Артур усміхається! Серйозно, він вміє усміхатися! 

А може, це в мене температура підвищилась? 

– Дякую, що допомогла вчора. І сьогодні, – продовжує мене бентежити. – Було доволі дивно, але приємно побачити тебе зранку. 

– Ой, досить! – випалюю і розумію, що вкотре виставила себе ідіоткою. Взагалі не розумію, що зі мною відбувається. 

Артур мене бентежить? З якого це дива?!

– Добре, давай забудемо! – киває. – Хочу сказати, що завтра зранку ми їдемо в гості до моїх батьків. Вони живуть в іншому місті і давно не бачили Надю. Мій молодший брат одружується, і ми запрошені.

– Ти впевнений, що мені варто їхати? Все-таки це сімейне свято, – взагалі не розумію, навіщо йому я. 

– Надя заявила, що без тебе не поїде. Тому у тебе немає вибору, – Артур відволікається на телефонний дзвінок і повністю перемикається на робочий лад. 

Він, не прощаючись, залишає будинок, а я йду на кухню за своєю порцією ранкової кави. Отже, ми поїдемо на весілля до брата Артура. Чесно кажучи, мені здавалося, що він сирота. Ніяких рідних поряд. Буде цікаво подивитися на його рідних. І, можливо, навіть дізнатися щось нове про свого роботодавця.