Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

            - Вибач! - сміється він на мій ошелешений погляд, - У тебе був такий вираз кайфу на обличчі, що не зміг утриматися. Дуже смачно!

            Ясна річ, що його дії не залишили мене байдужою, від того й ляпнула, не подумавши:

            - Як ти з усіма примудряєшся загравати? Не втомлюєшся?

            Ігнат лише на частку секунди зсуває брови, поки до нього не доходить суть претензії.

            - Я з нею просто розмовляв! - самовдоволена, але від того не менш красива посмішка забирає залишки поганого настрою з його обличчя. - Міро, у тебе дуже багата уява!

            Відвертаюся до вікна, відчуваючи себе ще тією дурепою. Але найгірше, що утворене нещодавно малесеньке бажання довіриться Ігнату почало поступово набирати неабияких обертів.

            - Чому ти не виправила мене з приводу свого імені, як і всіх? - перервав він мої самобичування.

- Ти грізний і сам Бос! Не посміла якось! Та й не до того було! - сподіваюся безтурботно, відповіла я.

- А потім?

- А сенс? Ти все одно не перестанеш мене так називати!

- Ні, звісно! Мені подобається, як звучить "Міра". Тобі підходить!

У нього дзвонить телефон. Ігнат, одним ковтком допиваючи каву, бере слухавку і починає розмовляти з невидимим співрозмовником італійською. У нього виходить вільно і якось правильно. А на мене все це діє дуже навіть неправильно. Замкнутий простір машини, його близькість, низький голос, заворожуючий запах дорогого парфуму і самого чоловіка п'янить. Між ніг усе пульсує від бажання, що роздирає.

Щойно я доїдаю і роблю останній ковток чаю, Ігнат, забравши в мене використаний стаканчик із пакетиком із тремтячих рук, заводить машину. Усю дорогу він спілкується телефоном рівним без емоційним тоном. Я на межі. Боюся поворухнутися, щоб не видати себе.

Коли ми під'їжджаємо до будинку, Ігнат хапає мене за руку і, переплітаючи наші пальці, не дає можливості втекти. Впевнений дотик погіршує ситуацію. Ще близько хвилини він спілкується по телефону, не зводячи з мене очей. А коли скидає виклик, притягує до себе і цілує в щоку, чим спричиняє вибух атомної бомби всередині, не тільки від дотику зі злегка колючою шкірою, а й від довбаної непередбачуваності вчинку. 

            Я вперше в житті кінчаю від цнотливого поцілунку! Обличчя миттєво починає палахкотіти. 

            Ігнат чіпляється за кермо, стискаючи те до хрускоту.

            - Міро, йди додому! - голос хрипкий і злий, але перед тим як зачинити дверцята машини, чую відчайдушне: - Сподіваюся, він розуміє, як йому пощастило!

*

Вдома залізла на широке підвіконня на кухні, прихопивши з собою в холодильнику, відкриту Олегом, пляшку коньяку. Треба вирішувати, що робити! Далі так тривати не може! Близько години аргументи і факти перекручувалися в голові, підігріті трьома келихами спиртного, поки не з'явився Олег:

            - Слава? - увімкнувши світло, він отетерів від нонсенсу того, що відбувається, - Що сталося? - перевів погляд з мене на пляшку і назад.

            - Не знаю. Заплуталася! Боюся!

            Олег, зі зітханням, поставив переді мною стілець і сів на нього верхи, поклавши підборіддя на спинку.

            - Слухаю! - приготувався до тривалої розповіді.

            - Я повинна сама вирішити! Це має бути моє рішення, Олеже! Без твого бачення ситуації та думки! - зі сльозами на очах сказала я. - Не хочу, щоб ти був причетний до цього.

            - Добре! - піднявся і дістав ще один коньячний келих, - Наливай і мені, мій таємний алкоголік, але я тобі дещо все-таки скажу.

            Олег залпом випив коньяк і серйозно подивився на мене:

            - Славо, ти не можеш усе життя за будь-якої складної ситуації ховати голову в пісок. Не дозволяй минулому переслідувати тебе. Іноді потрібно ризикувати!

            - Ти маєш рацію! - погодилася я.

            Я дам собі шанс! Точніше, дам нам шанс!

            Олег усміхнувся:

            - Гадаю, завтра ти передумаєш!