Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

Приходжу до тями під противний писк. Відкриваю очі й одразу ж мружуся. Ріже навколишня білизна. Спроба піднятися виявляється провальною. Що відбувається? Перший порив покликати Арісу. Але не можу. Горло пересохло до стадії пустелі. Чую поруч рух.

- Води, - вимовлені чотири літери стають особистим подвигом на цей момент.

Губ торкається вологість. До рота потрапляє тільки кілька крапель цілющої вологи. Мало! Мичу в обуренні.

- Поки що більше не можна, Ганно Володимирівно! Треба потерпіти! - тихо віщає ласкавий голос.

На ім'я по батькові! Що за...? Очі самі по собі розчиняються. Поруч медсестра змінює крапельницю. Справжня! З мого світу. Як так? Усередині все калатає.

- Де Дрого? - шепочу я неслухняними губами, - Аріса? Хочу бачити Дрого!

- Анно Володимирівно, ви кілька днів провели в комі, - незворушно каже дівчина, - Вам багато чого могло привидітися.

У палату вривається мама.

- Анюточка! Ти мене так налякала! - ридаючи, до болю стискає мою руку.

Я люблю її. Дуже! Але не хочу зараз бачити. Не її. Не цей світ. Не вірю, що мені все наснилося! Він наснився?! Так не буває.    

- Мамо. Перестань, будь ласка! - я ледве підводжуся на ліжку та намагаюся зірвати з себе голку, що встромилася в шкіру, ігноруючи спроби медсестри і матері мене зупинити, - Де він? - хриплю.

- Хто мила?

Погано! Дуже. Удвічі гірше від того, що не можу поділитися з найріднішою і найближчою людиною.

- Дрого де? - канючу в порожнечу.

- Анют, я не розумію про кого ти! - бачу, що ще більше лякаю власну матір, але не можу зупинитися.

- Це не могло бути сном. Він не міг мені насниться, - мене оглушливою хвилею накриває паніка, - Ні... ні... ні... ні... ні...

Сили беруться з нізвідки. Я підриваюся з ліжка і підлітаю до вікна. А там машини, висотки і всі інші атрибути мого світу. Власне, це й так було зрозуміло, але я відмовлялася вірити в очевидне. Від відчаю хотілося вити. Стримуюся, стискаючи зуби. Маячня! Занадто все реалістично було. Таке неможливо вигадати, придумати. Таке не може наснитися. Тіло досі ниє від нашого останнього разу, а губи пам'ятають останній ніжний поцілунок. Чи останній? Падаю на коліна й закриваю обличчя руками. Хочу назад. До нього! Не контролюю себе. Руки зариваються у волосся, боляче відтягують його.

Відчуваю укол у руку. По тілу повільно поширюється тепло. Мізки обволікає туман.

"Він існує. Я не могла його придумати. Не може бути інакше!" - були мої останні думки.     

Прокинулася я прив'язаною до ліжка. І повністю спустошеною. Очі боліли і навіть без дзеркала я відчувала, які вони опухлі. Поруч сидів батько.

- Ти налякала свою матір! - суворим тоном скаже він.

Іншого й не очікувала. Я для нього ніколи не була коханою маленькою дівчинкою. Для нього завжди в пріоритеті була кохана дружина.

- Скажи, щоб мене розв'язали. Мені боляче, - смикаю прикутими плечима.

- Ти налякала свою матір, - повторює, ніби я з першого разу не зрозуміла, - Зробила їй боляче. Тобі потрібна допомога.

- А мені думаєш не страшно? Не боляче?  - включаю я егоїзм єдиної дитини, - Чому ти тільки про неї думаєш?

- Ти знахабніла дрібна погань! Живеш на всьому готовому, - зривається він, - Чого ти сама домоглася в цьому житті? Квартира. Машина. Навчання. Навіть усі твої рахунки оплачую я. А що зробила ти? Напилася в клубі. Потрапила в реанімацію. Думаєш, Валентина на таке заслужила?

Його слова влучають у ціль. Ранять. Боляче, але я сама винна.

- Вибач, я... - шепочу.

- Анно, мені твої вибачення ні до чого, - жорстко обриває мене батько, піднімаючись.

- Тату, мені погано! - намагаюся достукатися, - Дуже! Я...

- На свою матір подивися, - ні, я теж хочу, щоб мене так любив чоловік, але не всупереч власній дитині.  

- Після виписки ти добровільно примусово ходитимеш до психотерапевта. У тебе був зрив. Це ненормально. Чого тобі не вистачає в цьому житті?

Іншого світу, де є він. У цьому Дрого не існує. Я сама собі придумала образ і його ставлення до себе. А чи зможу я, після своєї фантазії, подивитися ще на когось? Хоча про що я думаю?

- Я тебе почула. Поклич маму. Я вибачуся.

Батько у відповідь лише киває.

Люди суперечливі. Жінки особливо. Там, у своєму сні я хотіла назад у свій світ. У звичну зручну обстановку. Зараз же хочу назад, у чужий і жорстокий світ, де існує він. Я чесно розповіла все психотерапевту. Приємна жінка років п'ятдесяти почала нести якусь медичну єресь, але, побачивши моє обличчя, перевела на загальнодоступну мову. У мене були всього лише галюцинації, що складалися зі спогадів і різних сюжетів із життя. Такий реалістичний образ Дрого склався в мене в голові, бо я, найімовірніше, бачила його мигцем десь раніше, і він мені сподобався. Ось я і створила сама собі ідеального партнера і його ставлення до себе, про яке потай мріяла. І, звісно, все це йде з дитинства. Від нестачі любові батька.