Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Сумно усміхаюсь і, не звертаючи уваги на нову порцію сліз, беру до рук губку, витискаю на неї невелику кількість гелю для душу, після чого квітковий аромат наповнює мої легені. Це ненадовго відволікає. 

Водні процедури тривають всього нічого. Обтираю тіло білим рушником та одягаюсь у своє вбрання, оскільки іншого тут немає. А спати в одному халаті не маю жодного бажання. Та й страшно. 

Не те щоб я чекаю на несподіваний візит посеред ночі, однак про те, що Стас кудись подінеться і залишить мене сам на сам із труднощами, я також навіть у найбільш кошмарному сні уявити не могла. 

Мені хочеться заснути якнайшвидше, перегорнути ще один божевільний день, але мозок відчайдушно намагається знайти розв'язання проблеми.

Після того як Андрій озвучив суму боргу, я намагалась підрахувати, чи вистачить моїх заощаджень для погашення. Тоді голова відмовлялась рахувати, думки плутались, зв'язуючись у міцні вузли, але тепер у мене є час для підрахунків. 

У кімнату повертаюсь закутаною у власні думки ще міцніше, ніж у халат, який я накинула зверха одягу. Саме це і є моєю помилкою, адже біля прочинених дверей стоїть хатня робітниця. І з її рук падає таця у той момент, коли я голосно кричу:

— Ви мене налякали, — моя спина наче прилипла до одвірка. 

Я ж навіть гадки не маю, що мене може хтось чатувати. Так задумалась, що втратила пильність і перелякала ні в чому не винну людину. Поки я стою і кліпаю очима, хатня робітниця починає активно збирати вцілілий посуд.

— Давайте я вам допоможу, — ступаю декілька кроків і починаю збирати печиво.

— Вибачте мені, — перелякано вимовляє жінка, — я не хотіла вас лякати. Подумала, що чай з печивом не буде зайвим, а воно он як обернулось.

— Дякую, — намагаюсь у слово вкласти щиру подяку. — Дуже часто трапляється так, що ми хочемо як краще, а виходить навпаки.

— Як ви почуваєтесь? — сіро-блакитні очі гуляють по моєму обличчі. — Вибачте, якщо лізу, куди не просять, але мені здалось…

— Ви ще довго там будете світські бесіди вести? — сіпаюсь від знайомого грубого тону. 

Мені не потрібно підіймати очі, щоб зрозуміти, кому він належить. Охоронець, який привів мене в цю кімнату, стовбичить на порозі, а його недобрий погляд припікає мою шкіру, я відчуваю його всім тілом. У ньому немає чоловічої зацікавленості, він не липкий і не хтивий, лише наповнений відвертим презирством. 

Стримуюсь з останніх сил, щоб не нагрубіянити! Не звикла я, що найманець так звертається до мене, але, з іншого боку, не я його наймала, не з моєї кишені виплачуються гроші, тоді чому він має бути привітним? 

“А може, це Андрій дав йому право на неприязнь до мене, або ж чоловік копіює поведінку господаря?” — ставлю собі питання.

Посуд, як і печиво — на таці. Жінка підводиться з колін, я ж копіюю її дію і відступаю ближче до ліжка. Прислуга виходить з кімнати зі словами: 

— Я зараз повернусь і швиденько витру залишки чаю з підлоги та пропилосошу.

— Це може почекати до завтра? — втомлено зітхаю я. — Залишків чаю практично немає, а крихти мене не турбують. Я б прилягла.

— Господар не любить безладу, — спокійно говорить охоронець, але його тон оманливий — очі видають роздратованість.