Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

Ні, ми плачемо не за молодою жінкою, бо для нас вона була не більш реальна, ніж гібсонівські дівчата, які вийшли з-під олівця Чарльза Дейни. Ми горюємо за образом, який миготів на шпальтах таблоїдів і на глянцевих обкладинках; за образом, який продавав нам одяг, сумочки і концепцію зірковості, яка після падіння Лендрі виявилася порожньою і нестійкою, як мильна бульбашка. Насправді ми сумуємо — якби ми мали сміливість це визнати — за цікавими пригодами паперової веселої дівиці, чиїм коміксоподібним життям — з наркотиками, з бунтівними витівками, з модним убранням і зі сварками-примиреннями з небезпечним бойфрендом — ми більше не маємо змоги насолоджуватися.

У журналах, які підживлює життя знаменитих, похорон Лендрі освітили щедро, мов зіркове весілля; мабуть, видавці горюють за нею дужче, ніж будь-хто, Нам показали сльози багатьох зірок, але її власна родина потрапила хіба що на одне крихітне фото: вони, бачте, на диво нефотогенічні.

Але мене дуже зворушила згадка про одну з жалібниць. У відповідь на питання від репортера, якого вона не розпізнала, дівчина пояснила, що познайомилася з Лендрі в реабілітаційному центрі й вони потоваришували. На відміну від інших знайомих Лендрі, своєї історії ця подруга не продала. І те, що модель пробудила щиру прихильність у звичайній дівчині, може бути зворушливим натяком на справжню натуру Лули Лендрі. А щодо решти з нас...»

— Вона називає цю звичайну дівчину на ім’я? — перервав читання Страйк.

Робін мовчки погортала статтю.

— Ні.

Страйк почухав погано поголене підборіддя.

— Бристоу не згадує ніяких подруг з реабілітаційного центру.

— Думаєте, вона може щось знати? — з ентузіазмом спитала Робін, розвертаючи до нього дзиґлик.

— Було б цікаво поговорити з людиною, яка знала Лендрі з лікарні, а не з нічних клубів.

Страйк попросив Робін пошукати щось про зв’язки Лендрі лише тому, що не мав для неї інших завдань. Вона вже телефонувала Дерику Вілсону, охоронцю, і домовилася, що він зустрінеться зі Страйком у п’ятницю вранці в кафе «Фенікс» у Брикстоні.

Сьогоднішня пошта складалася з двох рекламних проспектів і однієї останньої вимоги заплатити; ніхто не телефонував, і всьому, що можна було в офісі розмістити за алфавітом, розкласти чи розсортувати, Робін уже дала раду.

Але, натхненний учорашнім успішним гуглінням, Страйк придумав їй це досить безглузде завдання. Протягом останньої години Робін уголос читала випадкові уривки чи статті про Лулу Лендрі та пов’язаних з нею людей, а Страйк наводив лад у стосі квитанцій, телефонних рахунків і фотографій, які стосувалися його другої і останньої поточної справи.

— Мені глянути, чи є щось ще про ту дівчину? — спитала Робін.

— Так,— недбало озвався Страйк, роздивляючись світлину огрядного лисуватого чоловіка у костюмі, в товаристві соковитої рудокосої пані в обтислих джинсах.

Чоловік у костюмі звався містер Джефрі Гук; рудокоса пані, втім, геть не нагадувала місіс Гук, яка до приходу Бристоу була єдиною Страйковою клієнткою. Страйк прикріпив фото до справи місіс Гук і присвоїв йому номер 12, а Робін знову втупилася у комп’ютер.

На хвильку запала тиша — тільки шурхотіли фотографії та клацали клавіші під короткими нігтями Робін. Двері до Страйкового кабінету були зачинені, щоб приховати розкладачку й інші ознаки проживання, у повітрі стояв густий дух штучного цитрусу, бо до приходу Робін Страйк рясно поприскав усе освіжувачем. Щоб вона не сприйняла його присутність за власним столом за сексуальний інтерес, Страйк удав, що тільки-но помітив її обручку, а тоді протягом п’ятьох хвилин увічливо і вельми відсторонено розпитував її про нареченого. Він дізнався, що цього бухгалтера-початківця звати Метью; що з метою почати з ним спільне життя Робін місяць тому переїхала до Лондона з Йоркширу і що робота тимчасовою секретаркою таки тимчасова — поки не знайдеться справжня.

— Гадаєте, вона може бути на цих фото? — спитала трохи згодом Робін.— Та дівчина з реабілітаційного центру?

Вона розвернула екран, заповнений однакового розміру світлинами, на яких по одному чи по кілька були зображені люди в темному вбранні, які всі йшли зліва направо, прямуючи на похорон. За тло всім фото правили загороджувальні стрічки і розмиті обличчя натовпу.

Найбільше вражала світлина дуже високої і блідої дівчини з золотавим волоссям, зібраним у хвіст, і капелюшком з чорного пір’я і сіточки на голові. Страйк упізнав її, бо її знали всі: К’яра Портер, модель, у товаристві якої Лула провела більшу частину свого останнього дня на землі; подруга, з якою Лендрі позувала на одній з найзнаменитіших фотографій за всю свою кар’єру.

Прегарна й урочиста, К’яра Портер прямувала на панахиду по Лулі. Здавалося, вона прийшла сама, бо нічия відділена від тіла рука не тримала її під лікоть, не торкалася видовженої спини.

Позаду Портер фотокамера захопила пару — кінопродюсера Фреді Бестиґі з дружиною Тенсі. Бестиґі мав бичачу статуру: короткі ноги, короткий тулуб-діжку, грубу шию. Волосся було сиве, коротко підстрижене; обличчя — суцільна маса зморщок, мішків і родимок, і з цієї маси пухлиною виринав м’ясистий ніс. Хай там як, у дорогому чорному пальті й поруч з худою, як скелет, молодою дружиною, він мав поважний вигляд. Про справжню зовнішність Тенсі важко було судити — все приховували велетенські круглі окуляри й піднятий комір пальта.

Останнім у ряду світлин було фото Ґі Соме, модного дизайнера. То був стрункий чорношкірий чоловік, одягнений в темно-синій сюртук об’ємного крою. Він похилив голову, і через те, як падало світло на його темне обличчя, неможливо було роздивитися його вираз; тільки три великі діамантові сережки у вусі спіймали спалахи камер і сяяли, мов зірки. Як і Портер, він видавався самотнім, хоча на фото поруч з ним виднілося ще кілька жалобників, не гідних окремої згадки.

Страйк підсунув стільця ближче до екрана, але все одно тримався від Робін на відстані витягнутої руки. Одне з неназваних облич, частково обрізане краєм фото, належало Джонові Бристоу — його легко було впізнати за короткою губою і хом’ячими зубами. Він обіймав за плечі прибиту горем старшу жінку з білим волоссям; її лице було виснажене, примарне, неприхованість горя зворушувала. За цією парою височів зверхнього вигляду чоловік, який, здавалося, зневажав оточення, в якому опинився.

— Не бачу геть нікого схожого на ту звичайну дівчину,— мовила Робін, гортаючи вниз, щоб уважно роздивитися фото інших красивих і відомих людей із сумними і серйозними обличчями.— О, дивіться — Еван Дафілд.

Цей був одягнений у чорну футболку, чорні джинси і чорне пальто у стилі мілітарі.