Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

Що вона там зараз робить?

Учора ввечері — в іншому світі — він ще мешкав у ошатній квартирі в найбажанішому районі Лондона з жінкою, глянувши на яку, будь-який чоловік ставився до Страйка з недовірливою заздрістю.

«Чому ти просто не оселишся зі мною? Блуї, та Господи Боже, це ж розумно. Чому ні?»

Страйк від самого початку знав, що то помилка. Вони вже чинили так раніше, і кожного чергового разу колотнечі було більше, ніж попереднього.

«Боже, та ми ж заручені, чому б тобі не жити у мене?»

Шарлотта казала слова, які мали довести, що, мало не втративши його назавжди, вона змінилася так само сильно, як і сам Страйк, який тепер мав півтори ноги.

«Мені не треба обручки. Не сміши мене, Блуї. Гроші потрібні тобі на нову справу».

Страйк заплющив очі. Після того, що сталося вранці, повертатися немає куди. Вона збрехала один зайвий раз — про одну надто важливу річ. Але Страйк повертався до ситуації знову і знову, мов до давно розв’язаного рівняння, боячись, що зробив якусь елементарну помилку. Він з болем пригадував, що дати повсякчас змінювалися; пригадував її небажання звернутися до лікаря; її лють, з якою вона відкидала всі прохання пояснити, що відбувається, а потім несподівану заяву, що все позаду, хоча і близько не було доказів, що взагалі щось колись мало місце. Окрім інших підозрілих обставин, був ще один чинник: на власному гіркому досвіді Страйк

переконався, що Шарлотта — міфоманка, яка потребує провокувати, дражнити, випробовувати.

«І не смій, чорти б тебе вхопили, розслідувати моє життя! Не смій ставитися до мене, як до якоїсь наркоманки з вулиці. Я тобі, бляха, не фігурантка справи; ти мене буцімто кохаєш, а сам навіть у цьому мені не віриш...»

Але та брехня була вплетена в саму її природу, в її життя; жити з Шарлоттою і кохати її означало повільно вплутуватися у брехню, боротися за правду, боротися за зв’язок з реальністю. Як же так сталося, що він, який від перших років життя прагнув розслідувати, дошукуватися, збирати правду з найменших проблисків, міг отак відчайдушно й надовго закохатися у дівчину, яка брехала так легко, як інші жінки дихають?

— Крапка,— мовив Страйк до себе.— Це мусило статися.

Але він не хотів говорити Анстису — нікому поки що не здатен був сказати. По всьому Лондону у Страйка були друзі, які радо пустили б його до себе, відчинили для нього гостьові кімнати і холодильники, поспівчували б, підтримали. Але ціною за зручне ліжко і домашню їжу буде сидіння за столом на кухні, коли діточки у чистих піжамах полягають спати, і спогади про останню брудну бійку з Шарлоттою. Доведеться скоритися відчайдушному співчуттю й жалощам дружин і подруг його друзів. Страйку більше подобалися самотність, локшина швидкого приготування і спальний мішок.

Він і досі відчував стопу, якої не мав — її відірвало два з половиною роки тому. Нога була там, під спальником; за бажання Страйк міг поворушити відсутніми пальцями. Хай який утомлений він був, заснув не одразу, а коли нарешті поринув у сон, до нього прийшла Шарлотта — розкішна, зло-язика, непозбувна.

Частина друга

Non ignara mail miseris succurrere disco.

Горя сама я зазнала, тож вмію в біді помагати1.

Вергілій, «Енеїда», книга І

1

«На обговорення смерті Лули Лендрі вже витрачено галони друкарських чорнил і години ефірного часу, але ніхто не задається питанням: чому це нас так зачепило?

Звісно, вона була красуня, а гарні дівчата підвищують наклади газет, відколи Чарльз Дейна Гібсон почав малювати для „Нью-Йоркера“ сирен з важкими повіками.

Крім того, вона була чорношкіра — точніше, її шкіра мала чарівний відтінок кави з молоком, а це — як нам постійно підкреслюють — вказує на прогрес в індустрії, де править зовнішність. (Але не знаю: може, цього сезону тон кави з молоком просто у моді? Хіба слідом за Лендрі в модельну індустрію прийшло багато чорних жінок? Хіба її зовнішність призвела до революції у нашому сприйнятті жіночої вроди? Хіба чорні Барбі почали продаватися краще за білих?)

Звісно ж, родина і друзі справжньої Лендрі вражені горем, і їм я висловлюю найщиріші співчуття. Але ми — читачі й глядачі — не горюємо настільки, щоб це виправдало нашу надмірність. Щодня молоді жінки гинуть за трагічних (читай — „неприродних") обставин: в аваріях, від передозування, іноді навіть заморюють себе голодом, намагаючись наблизитися до тілесного ідеалу, що його пропагували Лендрі та їй подібні. Та хіба ми приділяємо котрійсь із тих дівчат більш ніж мимолітну увагу, а після того хіба не перегортаємо сторінку і не забуваємо їхні звичайні обличчя?»

Робін зупинилася, щоб відпити кави і прочистити горло.

— Поки що суцільне лицемірство,— пробурмотів Страйк.

Він сидів скраю за столом Робін — складав у розгорнуту папку фотографії, спершу кожну з них нумеруючи і додаючи на звороті короткий опис. Робін продовжила читати з монітора.

«Наша надмірна цікавість — навіть згорьованість — потребує дослідження. Рівно до того моменту, як Лендрі здійснила свій фатальний стрибок, можна було твердити, що десятки тисяч жінок були б раді помінятися з нею місцями. А не встигли прибрати її розбите тіло, як заплакані дівчатка почали приносити квіти під балкон її пентгаузу, який коштує чотири з половиною мільйони фунтів. Та чи хоч одну модель-початківицю відстрашили від скандальної слави злет і жорстоке падіння Лули Лендрі?»

— Ой, та завалися,— бовкнув Страйк.— То я їй, не вам,— поспішно додав він.— То ж жінка пише, так?

— Так, така собі Мелані Телфорд,— відповіла Робін і погортала сторінку вгору, щоб показати фото жилавої білявки середніх літ.— Мені далі не читати?

— Ні-ні, читайте.

Робін знову прочистила горло і провадила.

«Відповідь, звісно ж, ні».

— То вона про відстрашення моделей.

— Ага, зрозумів...

«Минуло сто років від ери Еммелін Панкгерст, і нинішнє покоління юнок мріє про не що інше, як про статус ляльки, пласкої аватарки, чиї вигадані пригоди приховують таку збентеженість і розгубленість, що вона стрибає з вікна четвертого поверху. Зовнішність — це все: дизайнер Ґі Соме одразу ж повідомив пресі, що стрибнула Лендрі в одній з його суконь,

і протягом доби після її смерті ті сукні розкупили. Яка реклама може бути кращою за той факт, що Лула Лендрі вирішила