Читати книгу - "Брехня з присмаком правди. Книга друга, Єва Басіста"

Я сіла в авто. Емоції вивертали мене зі середини. Невже це реальність? Невже Лауда насмілився притягнути до нашого ліжка якусь невідому дівчину? Це жах! Одне діло розповідати про такі речі, а інше робити. Я шокована...

Моя ліва рука провернула ключ. Мотор автомобіля загудів. Я здала назад та швидко поїхала з цього місця геть. Мені не хотілося бачити Ральфа, який міг кинутися за мною.

Куди я їхала? Звісно цього не знала. Просто кружляла містом. Телефон, що стояв на безгучному режимі, вібрував. Мій чоловік мав надію мене почути, але він дурень, якщо думає, що я зараз візьму трубку.

Понад годину я палила у пусту бензин, а потім зупинилася біля парку. Мені набридло сидіти у цьому авто. Хотілося забутися думками серед природи.
Коли я зупинилася, то неочікувано для себе заплакала. Я відчувала зраду зі сторони Ральфа. Звісно він не спав із тією дівчиною, але хотів...

Витерши сльози рукою, я вийшла з авто та пішла до парку, який освітлювався лише трьома ліхтарями на вході, а далі сиділа темнота. Чи було мені страшно йти туди? Мабуть, що так, але ті емоції, що зараз сиділи в мені не давали цьому пробитися назовні.

Я гепнулася на дерев'яну лавку. Навкруги було тихо, темно та спокійно. Я насолоджувалася цим, поки всередині мене трусило. Таке життя бентежне. Ніколи нема спокою, завжди на голову падають, якісь переживання та трагедії...

Зорі мерехтіли на небі. Навіть здавалося, що вони рухаються. Це мене лякало, а коли я комусь в цьому признавалася, то всі дивувалися, адже нічне небо з великими зірками ,на їхню думку, романтичне...

А я не бачила в ньому нічого такого, а навпаки скоріше хотілося зайти в будинок та не висовувати свого носа. Мені часто здавалося, що зараз одна із зірок впаде на землю, а з неї вилізуть інопланетяни та вкрадуть мене для експериментів.

Звісно було зрозуміло, що це просто вигадки, бо я в дитинстві передивилася багато фільмів на відповідну тематику, але від подібних думок ніяк не могла себе захистити.

Я сиділа дуже довго. Мабуть, на дворі було більше, а ніж дванадцята. Точно не могла подивитися, бо телефон залишила в авто. Проте прохолода, яка змінила спеку, говорила мені, що до світанку залишилося декілька годин.

Мене навіть стало трусити від холоду, адже я була дуже легко одягнута. Однак я нікуди не йшла. Я була на одному місці та намагалася впорядкувати свої думки. Це вдавалося мені дуже погано. У черепній коробці був хаос.

- Щастя чекаєте? - зненацька прорізав темноту голос якогось юнака.

Я опустила голову, адже весь цей час, дивилася на те лячне небо, та побачила перед собою хлопця. Він був білявий та мав років вісімнадцять або дев'ятнадцять.

Одягнутий незнайомець був у чорну кофту з капюшоном більшу на декілька розмірів, а на нижній частині тіла сиділи сині джинси з дірками - сучасна мода дуже дивна.

На ґвалтівника він не був схожий, але викликав дивні відчуття. Однак зараз мені було якось все одно.

- Просто сиджу, - відповіла я.

- І не сумно вам тітонько?

Я ледь помітно усміхнулася. Дожилася. Тепер Ліна не дівчина, а це слово, що він сказав. Невже я так старо виглядаю?

- Як ти думаєш скільки мені років? - запитала я в нього.

Юнак став давити у собі посмішку та м'ятися на місці, але попри таку поведінку було цікаво дізнатися, що він скаже.

- Ну, мабуть, років тридцять п'ять…

Стало сумно. Я, на його думку, стара діва.

- Зрозуміло, - протягнула я.

- А що?

- Та нічого.

- А вам нічого такого не треба, щоб покращило настрій?

- А в тебе щось таке є?

- Звісно.

- І що?

-  Покажу якщо дасте свій браслет.

Ось гівно мале. Хоче щось виміняти на прикрасу!

- А не велика ціна, як для такого? - запитала я. 

- Ви, що, я не обманюю, - закотив очі юнак.

- Ну тоді твоя взяла, - почала я знімати браслет. 

Хлопець зрадів. Він одразу з задньої кишені витягнув невеличку коробку, яку дав мені, а потім вихопив із моїх рук коштовність.

- Дякую , - сказав він та одразу зник.

Я дивилася на презент. Що я робила? Мабуть, це були емоції, але пішло воно все.