Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Мабуть, якби я йшла своїми ногами, то коліна підкошувалися і тремтіли. А так лише холодна змія на ім'я страх розправляє свої скручені кільця, і витягується на весь свій немаленький розмір, змушуючи завмирати серце в тривожному передчутті.

Мені не треба бути ворожкою, щоб зрозуміти, про що зараз збирається говорити зі мною опікун. Хоча визнаю чесно, надія в серці все ж таки теплиться. Раптом зовсім інша важлива розмова мучить його думки.

Але, як тільки ми спускаємося на перший поверх, минаємо величезну залу і виходимо на ґанок, мої надії гаснуть.

Лорд Езерд, спустившись зі сходів ганку, впевнено несе мене до лави під величезним кущем чи то чайної троянди, чи то шипшини. І як тільки не втомився.

Хоча Касія навіть у теплому тяжкому одязі, зважаючи на все, важить не більше сорока п'яти кілограм. А опікун, попри вік, створює враження досить сильного та могутнього чоловіка. Гадаю, йому трохи за сорок, не більше. Тобто розквіт благородної чоловічої краси.

На кілька хвилин він ставить мене на землю, осушує сидіння дерев'яної лавочки і, запропонувавши мені сісти на ту, задумливо складає руки за спиною.

Всю дорогу чоловік мовчав. Мовчить і тепер. Я терпляче чекаю, збираючись із силами і прокручуючи в голові відповідь на поки що не озвучену пропозицію.

― Кассі, люба, ― нарешті наважується на розмову Езерт. ― Ти чудово знаєш, як я до тебе ставлюся.

Він сідає біля мене і бере в свої руки мою долоню, що похолола від хвилювання.

― Як уважний опікун і друг мого батька, ― спокійно вимовляю, вдаючи, що інакше увагу Каора не сприймаю.

― Так й це також, ― трохи скрипнувши зубами, вимовляє він. ― Але ж твій батько і я. Ми були друзями. Найкращими. Тор знав, що тільки я зможу подбати про тебе, захистити і стати надійною опорою.

― Ви й стали, ― трохи посміхаюся, невинно кліпаю віями.

― Але я не все можу зробити, будучи опікуном, ― багатозначно парирує він, обпалюючи мене поглядом своїх очей. ― Не від усього захистити.

Щось темне, неприродне таїться в глибині його погляду, що на мить змушує мене злякано розплющити очі.

― Не розумію, про що ви… ― здавлено шепочу, приховано здогадуючись, що справа не тільки в згубній пристрасті, яку відчуває ця людина до моєї покійної матері.

― Твоя ініціація, Кассі, ― вагомо промовляє. ― Тобі вже вісімнадцять. Тор був би радий, щоб я став твоїм чоловіком, ― підносить мою долоню до своїх губ. ― Виходь за мене заміж, Касія Отгріф!

Я хоч і чекала, що зрештою почую ці слова, а все одно завмираю, як загнана в кут миша. Нервово ковтаю, відчуваючи, як слина колючою грудкою прокочується горлом.

― Я… мені… мені треба подумати… ― видавлюю, з побоюванням дивлячись на опікуна.

Він роздратовано підтискає губи і різко підіймається.

― Касіє, у тебе немає вибору. Ініціація має відбутися, ― хижо роздмухує побілілі від гніву ніздрі. ― Твоє тіло підірвала хвороба, і прихід сили скінчиться плачевно.

Я дивлюся як він нервово ходить по садовій доріжці, і нічого не можу сказати у відповідь. Може і ця ініціація справді страшна. Але… раптом Каор так мене залякує. Я нічого не пам'ятаю і не знаю. Чи відомо було Касії про такий нюанс? Що являє собою ця лякаюча ініціація? Чи можна спитати про це не викликаючи підозр?

Збентежено відводжу погляд. Якщо й питати, то точно не у Каора. Він цілком здатний спотворити інформацію з вигодою для себе, а мені потрібні знання чіткі, неупереджені, незамутнені нічиїм ставленням. І хто, дозвольте спитати, мені здатний їх надати?

Зосереджено морщу чоло. Так, мабуть, ніхто.

Я ні в кому не впевнена. Не знаю чого чекати і на чиєму боці мої слуги. Точніше, якраз і знаю ― не на моєму.

― Ну чого ти боїшся, люба, ― раптово зупиняється чоловік і сідає навпроти мене навпочіпки. Його руки знову хапають мої долоні. ― Я люблю тебе, Касіє. Буду піклуватися і оберігатиму тебе, як найбільший скарб. Чи тебе лякає подружній обов'язок?

Щоки заливає рум'янець. Тіло реагує, як і належить звичайному вісімнадцятирічному організму. Але доросла Катя всередині лише скептично хмикає. Ось що-що, а подружній обов'язок мене не лякає Вірніше досі не лякав. Бо фанатичний блиск в очах чоловіка породжує купу сумнівів у моїй голові.

― Так, лякає, ― злякано видавлюю, щиро сподіваючись, що це дозволить виторгувати мені відстрочку.

Раптом, поставиться з повагою до почуттів підопічної і погодиться не напирати поки що з відповіддю. Я, звичайно, трохи переграю, демонструючи тремтіння в голосі. Але чоловік цього не помічає. Він, скориставшись моментом, одразу ж стискає мені в обіймах.

― Ну-ну, люба. Не варто бояться, ― ласкаво шепоче він, погладжуючи мене по спині. ― Я буду ніжним… Через це всі проходять, треба просто потерпіти.

Втішальник з Каора виходять так собі. Не хочу я терпіти. Але й відмови, розумію, він не признає. Можна, звичайно, спробувати, але, впевнена, це безнадійно...

― Даю тобі час подумати до завтрашнього ранку, Касіє. І сподіваюся на твою згоду. Ти розумна дівчинка, і приймеш правильне рішення, ― впевнено шепоче він.

Згідно з киваю, намагаючись відсторонитися. Каор випускає мене з обіймів.

― Я ще трохи посиджу тут, ― кажу, прозоро натякаючи, що хотіла б побути наодинці.

Опікун усе правильно розуміє.

― Я прийду за тобою за двадцять хвилин. Або приішлю когось, ― обіцяє і, по-батьківськи поцілувавши мене в лоба, йде.

Як тільки його постать ховається з виду, приймаюсь терти слід від поцілунку. Ось же лицемірний гад.