Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

***

Саме з цього дня у лорда Каора виникає звичка заходити щодня, вранці та ввечері, приносити солодощі, як маленькій, розпитувати про моє самопочуття. Час від часу чоловік у своїх оповіданнях згадує моє дитинство та кумедні витівки, які я творила. Я лише чемно усміхаюся, намагаючись здаватися досить привітною, але не більше.

Одужання йде повним ходом. Температура підіймається лише вечорами, але ми успішно збиваємо її трав'яними напоями.

Лікар Орієс кілька разів намагається прорватися до мене зі своїми варварськими методами лікування. Але я, палаючи від сорому, закочую показову істерику, і цього коновала миттю випроваджують. Мабуть, це єдиний раз, коли по-справжньому тішуся приходу опікуна. Побачивши мене в такому стані, він більше не слухає зарозумілого Орієса, і забороняє йому наближатися до мене. А потім втішає, притискаючи до своїх грудей та погладжуючи по спині. Що змушує дуже сильно замислитися ― а чи не спланована була ця акція, щоб постати переді мною таким собі своєрідним героєм.

Мабуть, опікун не полишає ідеї завоювати мою прихильність, і це наводить на думку, що треба починати діяти. А для цього остаточно видужати.

Пам'ять повертається уривками. Іноді бачу минуле уві сні. Іноді барвисті картинки просто постають перед внутрішнім поглядом, спровоковані якимись тригерами. А іноді просто щось знаю, як, наприклад, та сама мова. Я посилено намагаюся практикуватися у розмові, тепер моє мовлення вже значно плавніше і багатше. Хоча, слід визнати, часом зависаю, згадуючи переклад якогось слова. У моїх заняттях дуже допомагає Белі. Я досі ще не зрозуміла, як до неї ставиться. Дівчина іноді буває дуже привітна і доброзичлива, а іноді, навпаки, замикається і щось тихенько бурчить собі під ніс, займаючись звичайними клопотами. Іноді її змінює Фріра. Ці дні я особливо не люблю. Руда служниця несе себе набагато вище за статусом, ніж Белі, і намагається справити враження дорослішої, досвідченішої й розумнішої за мене. У відкриту дорікати, звичайно ж, не сміє, але часом дивиться так, що я відверто починаю турбуватися ― чи не щуряча отрута в моєму ранковому чаї... Втім, з обов'язками вона справляється добре, і причин для її заміни не бачу. Може, решта ще гірша...

До кінця тижня вже почуваюся досить добре, вільно пересуваюсь по кімнаті й нарешті можу визирнути у вікно.

Рання весна несміливо крокує по землі, купаючись у блискучих сонячних променях. Сірий сад, що розкинувся прямо під стінами замку, наповнює повітря запахами вологої кори, бруньок, що пробиваються на гілках, та талого снігу. Чорна земля подекуди вкрита сіруватим снігом, але більша його частина вже давним-давно перетворилася на цілющу вологу і напоїла глибоке коріння рослин.

Я підставляю обличчя сонцю і вдихаю на всі груди це насичене ароматами повітря. У душі прокидається болісне бажання вийти з цього склепу назовні. Все ж таки прогулянки корисні, особливо після такої тривалої хвороби.

― Леді Касія, що ви творите! ― чую різкий окрик за спиною.

Фріра... Хто ж ще... Тільки в неї голос настільки різкий, що здається шкрябає по мізках, як нігтем по склу.

― Я хочу туди! ― твердо вимовляю, повертаючись до служниці.

Дівчина задихається від обурення та з гучним брязкотом ставить на підлогу цебро з водою.

― Не думаю, що це гарна ідея… ― повільно вимовляє вона.

Раптом її тон із різкого стає вкрадливим і спокійним… Так умовляють дитину нерозумну, коли вона собі втовкмачила в голову чергову дивну і дурну ідею.

― Хочу надвір. Упевнена, свіже повітря мені допоможе, ― залишаюся непохитною. ― Підготуй одяг!

Фріра скрипить зубами, але відкриває скриню і починає розкладати на ліжку теплі речі. Через кілька хвилин на мені вже тепла сорочка, вовняна сукня, панчохи, теплі черевички на хутрі та плащ із капюшоном.

Обережно проводжу рукою по м'якій тканині подола, розгладжуючи складки. Я ще не бачила свого відображення, і мені страшно підвести очі та подивитися у велике дзеркало біля стіни. Воно прикрите шматком полотна через жалобу. І хоч час шанувати традицію вже минув, але я наказала Беллі залишити все як є. Мені страшно побачити там не себе. Немов той образ, який зберігаю у пам'яті, образ Каті ― те, що робить мене собою. Але більше відтягувати нікуди. Час переступити і цей, останній рубіж. Каті більше немає, мене колишньої немає, і життя мого теж немає.

Одним різким рухом змикаю простирадло. Воно білою хвилею опадає на підлогу, згортаючись біля моїх ніг, мов морська піна.

Підіймаю голову, вдивляюсь у дівчину навпроти. Невисока. Тоненька, як тростинка. Навіть у теплій сукні та широкому плащі невагома. Зелені очі, наче два бездонні озера. Величезні. Блискучі. Неймовірні у своїй глибині. І волосся, наче льон, біле, спадає хвилями до талії.

Не дивно, що лорд Каор втратив голову. Касія неймовірно гарна. Навіть зараз після хвороби. З блідою шкірою та темними кругами під очима, виснажена, худа, як сірник, але гарна…

Проводжу кінчиками пальців по щоках і дивуюся, невже це насправді я. Відображення повністю копіює мій рух. Вперше посміхаюся. Відкрито та щиро. Я гарна. Не тільки здорова, не покалічена, а й красива. Може, це не останнє у чому мені пощастило у цьому світі…

― Кассі, ― голос опікуна застає зненацька. ― Я бачу тобі вже краще.

Різко розвертаюся до дверей і бачу лорда Каора. За його спиною маячить Фріра, єхидно посміхаючись. Донесла на мене, гадина. І навіть не приховує.

― Так, краще, ― киваю, не бачачи сенсу відпиратися. ― І я хочу вийти надвір. Мені потрібне свіже повітря.

Езерт раптово вдоволено посміхається і, зробивши крок до мене, підхоплює на руки.

― Що ж, може це й на краще. Якщо ти зміцніла, то настав час серйозно поговорити, ― виносить він мене з кімнати. ― Тягнути далі не має сенсу.