Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

– Щось трапилося? — питаю, прикушуючи губу.

Точно, не інакше. Навіщо тоді йому до мене заходити?

На мені надіта розтягнута домашня футболка та шорти, а волосся зібране в потворний пучок, що тримається на олівцях. Саме тому, сидячи на кріслі, навіть не рухаюся, щоб не привернути зайвої уваги до домашнього стилю.

Віктор сідає на ліжко, коли я вказую туди рукою. Зацікавленим поглядом обводить простір навколо себе, але не коментує.

— Хіба потрібна нагода, щоб зайти до тебе? — питально піднімає брови і дивиться на мене уважно і відкрито, не відводячи очей.

Відповідаю тим же, хоч внутрішньо тушуюсь. Однозначно ніколи раніше він не дивився так, як зараз.

— Ні, — знизую плечима, не впевнена у правильності власної відповіді.

Адже до сьогодні Віктор ніколи так не робив, чому наважився зайти тепер?

– Як робота над проектом? - Він киває головою у бік відкритого ноутбука. — Ним якраз займаєшся?

— Так, — хочеться вже стукнути себе чимось важким за такі односкладові відповіді, але ніяк не можу зловити ту нитку розмови, щоб розв'язати власну мову.

Ніколи раніше у присутності Віктора такого не траплялося і скутості раніше, незважаючи на сильну симпатію, я не відчувала.

Тільки в цю саму секунду здалося, що крига зрушилася, і атмосфера між нами змінилася. Перейшла в інше русло, поки незрозуміле і незнайоме мені, тому дещо страшне.

— Дивлюся, що примудрився поставити тебе в пару з твоїм хлопцем? — запитання, що зірвалося з його губ звучить, наче прямий постріл просто у скроню.

– Що? — вигукую голосніше, ніж було потрібно. - Ні! Ми не зустрічаємося з Баріновим. Ні в якому разі!

— Мені так не здалося, — хмикає Віктор.

У грудях серце так швидко починає стукати від хвилювання і такого дурного припущення.

— Просто у Роми жарти дурні, — продовжую відмовлятися. — Ми лише однокласники.

— Ти надто бурхливо відреагувала, коли я запитав щодо нього, — Віктор, своєю чергою, продовжує завалювати своїми спостереженнями.

— Просто не могла подумати, що почую від тебе таку дурість, — по тілу аж мурашки пробігають від таких думок.

Подумки чіпляюся за здогад і гальмую саму себе.

— А чому ти цікавишся? — тепер уже я зацікавлено вдивляюсь у його янтарні очі.

І повітря довкола на частинки секунд згущується більше колишнього.

Віктор ніколи не цікавився тим, чи перебуваю я у стосунках. Та й з чого, не зацікавленому мною хлопця, ставити такі особисті питання?

— Просто не хочу, щоб почуття відволікали тебе від проекту, — на губах Віктора з'являється усмішка, і він одразу встає з ліжка, ніби втрачає інтерес. — Гарних снів, Ілоно.

Як тільки Віктор виходить і зачиняє за собою двері, роблю глибокий вдих та видих.

Що тільки що було взагалі?

Виходячи з останніх слів, він навіть не здогадується, що моїм проектом з самого початку рухають почуття. Щоправда, зовсім не до того, до кого він думає.

Я не здивована. Віктор досі не може знати про мою любов до нього. Хіба тільки здогадуватися, бо будучи ще молодшою, я зовсім не вміла приховувати зацікавлені погляди, прикуті до нього. Сама ж ніколи не зізнавалася та не збиралася. Як для дівчини мені важливо, щоб про свої почуття Віктор зізнався першим. Якщо вони, звісно, ​​є.

У моїх силах лише маленькими кроками спробувати підштовхнути його до цього.

На мить встигло здатися, що ми зрушили з мертвої точки і намагання несподівано дали результат ще раніше, ніж було задумано. Але останні слова Віктора дали зрозуміти, що так, лише здалося.

Невже сама себе настільки накрутила, що навіть атмосфера в кімнаті відчувалася зовсім інакше?

Тяжко зітхаю, і з черговим стукотом у двері серце провалюється у п'яти.

— Світло моє, — заходить мама. — Ходімо вечеряти.

Серце заспокоюється. Лише мама, яка кличе їсти. Але як тільки встаю з крісла, помічаю, що руки тремтять від хвилювання і ноги зовсім ватяні.

Ні, напевно, щось змінилося. Не можу сама себе так накручувати.

Схоже, що позбутися настирливих думок і не паритися стає чимось схожим на неможливе.

Тепер в голові постійно Свєтка, з якою ми так і не поговорили, Рома, мотиви якого досі мені не зрозумілі, від чого дуже хвилюють, і Віктор, який вчорашньою появою в моїй кімнаті влаштував справжній ураган.

Невже не можна, як раніше, жити спокійно та ні про що не паритися?

Ні, все навпаки навалюється, подібно до снігового шару. Ні, швидше за лавину, яку просто неможливо зупинити. Вона мчить на мене з величезною швидкістю, доки я не маю жодного шансу на порятунок.

Світлана підходить вранці, і стає поруч зі мною. Стоїмо мовчки біля вікна, чекаючи на вчителя фізики. Його не буде ще хвилин п'ятнадцять як мінімум. Завжди приходить в останній момент, аби не відкривати кабінет раніше – все боїться, що ми щось зламаємо чи на смітимо у його особистому володінні. Їй-богу, ніби не до шкільного кабінету приходимо, а прямісінько до нього додому. Не здивуюся, якщо скоро попросить роззуватися і приносити з собою домашні капці, щоб зайти на урок.

– Привіт, - Свєтка перериває тишу першою.

Хмикаю. Виглядає це, звичайно, безглуздо, враховуючи, що ми стояли пліч-о-пліч хвилин десять.

— Ну, привіт, — знизую плечима.

— Я не хочу з тобою сваритися та грати в мовчанку, — впевнено починає подруга, схрещуючи руки на грудях та налагоджуючи візуальний контакт.

Що ж, вирішила поговорити зараз? Тим краще.

— Яка несподіванка, — здивовано простягаю я. — Уявляєш, я теж цього не хочу.

— Тоді давай миритися, — на її губах розтягується легка посмішка.

— Тільки якщо ти перестанеш насідати і розповідати, з ким я маю спілкуватися, а з ким ні, — ставлю свої умови, щоб найближчим часом конфлікт не повторився.

Відстоювати власні межі треба вміти. І навіть незважаючи на рівень дружби не забувати про таку просту істину.