Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Приземлення було специфічним. Мене охопила темрява, потім я спершу спиною, а потім боком зустрілася з гілкою, потім ще з однією. Коли зрештою з двометрової висоти звалилася на землю, крик не вирвався з мого рота винятково через те, що падіння вибило з грудей увесь дух.
Відійшовши від болю і злості, нерішуче озирнулася. Ліс як ліс, не видно темної хмари, це де ж вони мене викинули, виродки? Піднялася на ноги та пошкандибала незрозуміло куди. Весь інструктаж прослухала, дурепа. Що робити - не знаю, куди йти - теж не знаю.
Загалом, іду я, іду і тут здогадуюся подивитися на небо, а там чорні хмари, крізь які ледве видно сонце. Я ж дурна навіть не подумала вгору подивитися, з чогось вирішила, що банально погода зіпсувалася. Ось втупилася я на небо, розмірковуючи, навіщо ці хмари потрібні, та й не помітила, як воно до мене підкралося. Щось холодне торкнулося боку, але я не звернула на це уваги. Ну, гілка, і що? Знову щось торкнулося, і я не втрималася і штовхнула це щось назад. Щось дивно прошипіло ззаду, і довелося повернутися подивитися.
Не закричала я виключно тому, що спочатку не зрозуміла, що це таке. Коли ж це щось рушило до мене, тикаючи довгим мечем, то кинулася бігти з диким криком. Але, схоже, я обрала не той шлях для втечі, бо, продираючись крізь кущі, опинилася на величезній галявині, що кишіла цими тварюками.
У те, що вони люди, вірилося насилу. Високі, вищі за наших чоловіків, плечисті, суто теоретично, бо розміри їхньої амуніції вражають. Наша амуніція легша і не така міцна, як їхня, здебільшого це легка або важка броня, залежно від зброї якою володіє чоловік. У них же всі з голови до ніг закуті в броню. Чорний, незнайомий мені метал, поблискували навіть при тьмяному світлі. Особливо вражала сама структура броні, якщо деякі наші чоловіки одягали кольчугу, то у варіанті загарбників вона була не потрібна. Шоломи повністю закривали їм обличчя і шию, щільно прилягаючи до грудей, через що воїни здавалися схожими на ожилі металеві статуї. Я чула від поранених моторошні історії про те, що їх змушували боротися з воїнами зі сталі. Виявляється, чоловіки не брехали, у захисті ворогів немає дір, хіба що вразливими залишаються вузькі щілини для очей.
За кілька метрів від мене кілька таких залізних людей намагалися встановити дивного вигляду намет. Настільки сліпуче блискучого матеріалу, як цей, я не бачила ніколи раніше. Наметів було дуже багато, але стояли вони трохи далі, а десь вдалині видно якийсь замок. Мені туди треба? І як я проберуся туди через цілу армію?
Залізні тварюки відірвалися від роботи, варто було мені вивалитися на галявину. Від безлічі звернених на мене поглядів по спині пробіг холодок. Я ж не воїн! Що я тут взагалі забула?
- Ой, кущами помилилася! - сказала, видавивши посмішку, і вирішила повернутися тим самим шляхом, що й прийшла. Повернулася і мало не завищала, побачивши меч, спрямований на мене. Схоже монстр із лісу мене наздогнав. Чудовисько щось зашипіло і почало тикати в мене своїм довгим мечем, щоб я відходила назад до його побратимів. Яка пастка!
Інші монстри оточили мене, щось шиплячи і також погрожуючи зброєю. Зібралися в купу, погрожуючи однією єдиною беззбройною мені. Вони почали шипіти, і я не одразу зрозуміла, що це їхня мова така. Ну і як я плани їхні поцуплю, якщо не знаю ні слова їхньою мовою? Ферер, скотина, як він не подумав про це? Що робити, я толком не знаю, ситуація плачевна. Може вони там вирішують, як краще мене вбити, я ж не знаю. Треба щось придумати й швидко.
- Які оченята у вас у прорізах красиві! - видала я перше, що спало на думку, перевіряючи, чи розуміють вони мене. Залізні монстри, які шипіли, одразу ж перестали шипіти та на всі очі втупилися на мене. Тут-то я зрозуміла, що мене розуміють і, судячи з усього, я ляпнула щось не те.
- Я тут у ліс пішла, гриби збирати й заблукала. Дякую вам велике, що вибратися допомогли. Ну, тепер я, здається, знайшлася, тож піду додому, мабуть, - невинно посміхнулася, нерозумно кліпаючи очима і зображуючи цілковиту дурепу, і обережно рушила в бік.
Сталева рука схопила мене за лікоть, коли я вже подумала, що моя маячна історія подіяла.
- Жінка! - промовила одна з істот, розвертаючи мене до себе обличчям. Спочатку я не змогла зрозуміти, чим цей індивід відрізняється від інших, крім того, що розмовляє зрозумілою мовою. Порівнявши його з іншими, я знайшла одну відмінність в амуніції: дві срібні смуги на лівому плечі. Він серед них найвищий у званні, чи що?
- Чоловік? - не втримавшись, зі знущанням запитала в нього.
- Ти чого нас не боїшся? - з явною претензією поцікавилися в мене, інші також щось зашипіли на підтвердження.
- А що повинна? - граючи в дурепу, злякано стиснулася, озираючись, - А ви взагалі хто?
Настала якась дивна тиша, поки їхній головний свердлив мене поглядом зі щілин.
- Ти звідки така? - запитав чоловік.
Мій персональний концерт триває, тож я надула губки й, смикаючи косу, відповідаю:
- Не скажу!
- Чому?
- Мені матінка заборонила, - надаю голосу зовсім дитячого звучання, при тому, що я вже далеко не дитина. Грати в дурепу можна в будь-якому віці, головне робити це майстерно, повністю занурюючись у роль. Настало мовчання, за час якого я щосили стримувала знущальну усмішку. Металеві монстри втупилися на мене в усі щілини... який, однак, непристойний вираз виходить.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монстр серед монстрів, Марія Власова», після закриття браузера.