Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

У дорогу відправилися через день. Погода встановилася чудова: по блакитному небу летіли рідкісні легкі хмаринки, жодної краплі дощу не впало на бруківку під копитами коней, а гори надійно прикрили мандрівників від вітрів, що вирували степом та землями південніше. 

Тепер разом із хольдингами їхав лише Ульф Ньорд та пара людей з його загону. Амайяк задумливо чесав підборіддя й лише розводив руками: вдома він сам нізащо б не залишив озброєних чужинців без нагляду.

— Чесно кажучи, супровід вам не потрібен, — пояснив Чорний Вовк у відповідь на обережне запитання. — Заблукати тут немає де, основний тракт все одно виведе вас до столиці. Безпеку на дорозі мої люди й так забезпечують, а слідкувати за гостями без особливого наказу в нас не прийнято.

— А наказу не було? — ніби жартуючи поцікавився Амайяк.

— Якби був, я б подбав, аби вас це не обтяжувало, — посміхнувся Ульф. — Але мені все одно треба до Кінна-Тіате, то чому не скласти вам компанію? Тим більше, що власного перекладача в вас немає, зупинок на ночівлю доведеться робити декілька, а при всій повазі до місцевих трактирників, задерти ціни на старенькі кімнати й ошукати гостей вони вміють, як ніхто.

— Ми вдячні за допомогу, — Лонхат поклав руку на плече Амайяка, ніби натякнув, що двозначні розпитування варто припинити.  — Це честь, що ви погодилися приєднатися до нас.

Ульф злегка вклонився й піднявся в сідло:

— Тоді рушаємо.

Вечір загін зустрів вже в долині. Всупереч словам Ульфа, заїзний двір, на якому зупинилися мандрівники, виявився чистим і недорогим, а його хазяйка — привітною, хоча й дещо огрядною пані змішаної крові. Вона весело балакала з гостями на дикій суміші різних говірок, а в разі непорозумінь додавала пояснення жестами.

Про Йорунн більше не згадували ні Лонхат, ні Ульф. Амайяк, якщо про щось й здогадувався, вважав за краще приділити увагу Лікіту, власним підлеглим чи розгляданню околиць. Тож день пролетів непомітно й безтурботно, хіба що один із коней злегка закульгав. Довелося шукати місцевого коваля й лагодити підкову, втім справу закінчили в той же вечір, аби не затримувати гостей. На темному небі вже спалахнули яскраві зорі, коли Лікіт відправився на стайню в останній раз, а Лонхат, нарешті повернувся до загальної зали.

Щось в ній невловимо змінилося. Тобто відкритий припік палав так само привітно, як і пару годин тому, гостинна трактирниця так само ввічливо поцікавилася, чи не захотів пан чогось випити або перекусити. Та Лонхат був би поганим воїном, якби не помітив, яким напруженим став її голос і як поменшало людей в залі. Власне, відвідувач залишився лише один. Він вмостився у найвіддаленішому кутку й загорнувся у плащ з низько опущеним капюшоном, наче не хотів, аби його впізнали. Підкорюючись якомусь незрозумілому відчуттю, хольдинг відсторонив хазяйку й зробив декілька кроків у бік незнайомця.

Той помітив.

Встав, стягнув капюшон і вклонився.

А Лонхат застиг на місці розглядаючи обличчя, яке бачив у кошмарах, наповнених попелом й вогняними спалахами, впродовж декількох років.

***

— Думаю, немає сенсу прикидатися, що для нас із вами ця зустріч — радість і задоволення.

   Це були перші слова, сказані Хальвардом після того, як останні трактирні робітники побажали гостям доброї ночі й покинули залу. Прошмигнув на другий поверх Лікіт, відправився до себе Амайяк. Ульф, на якого ще під час вечері витріщалися ледь не всі місцеві подавальниці, теж кудись подівся. Тепер відвертій розмові не заважали нічиї вуха.

— Я вдячний вам за те, що ця зустріч взагалі відбувається, — Хальвард говорив без тіні глузування. — Якби на вашому місці був хтось менш досвідчений, гадаю, без звинувачень чи навіть оголеної зброї б не обійшлося.

— Ми завжди встигнемо повернутися до цього, — похмуро озвався Лонхат.

— Сподіваюся, не знадобиться. Між нами лежить прірва недовіри, народжена не з моєї волі, але частково з моєї вини. Я добре пам'ятаю нашу першу і єдину зустріч, а також обставини, що передували їй. Втім зараз я б волів уникнути сутички, — він склав руки на грудях. — Та не чекайте від мене вибачень: якби я міг повернутися у минуле, то найімовірніше вчинив би так само. Ви маєте повне право на ненависть, однак сподіваюся, дасте мені можливість пояснити, що сталося у Вітахольмі того дня.

— Ви на своїй землі, в себе вдома, до того ж сила на вашому боці. Ви не маєте виправдовуватися. Тим більше перед небажаним гостем і прохачем, що помилився дверима.

— Ви здогадувалися про справжній стан речей, — заперечив Хальвард. — А в Ельтре дізналися напевно. Ви могли розвернутися й поїхати геть, але ви тут, тож навряд сталася звичайна помилка.

— Залежить від того, чи вийду я й мої люди з цього трактиру живими. 

— Я назвав вас гостем, а гостей у Недоре не заведено ні утримувати силою, ні тим більше позбавляти життя.

Лонхат презирливо пхекнув:

— Це правило стосується тих, хто б радо розкроїв вам голову?

Губ Хальварда торкнулася ледь помітна посмішка:

— Знаєте, на півдні імперії є прислів’я: хто слідує за ворожнечею — слідує за вітром. 

— А в нас кажуть, що розумний ворог може принести користь в той час, як дурний друг — шкоду.