Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Бо це хлопство й справді на гній подібне, — задумалися вельможний пан Домінік і покивали головою, наче стурбований ксьондз. — Лежало би тільки й нічого не робило, лише смерділо.

Наглядач Михаїл, ниций тип із великим носом, неохоче узяв кий.

— Не люблю я бити баб і дідів, пане.

— А я що, хаме, питаю тебе, що ти любиш і чого не любиш?

Михаїл звісив свою бридку голову.

— Ні, вельможний пане.

— Ну, то бий.

І тоді Куба відклав свої лозини і ступив два кроки вперед.

— Я візьму на себе його удари.

Вельможні пани Богуш і Рей подивилися один на одного.

— Це твій батько, хаме? — запитав перший.

— Ні, вельможний пане.

— Дід? Вітчим? Дядько?

— Ні, вельможний пане, ніхто.

Зацікавлені Вікторин Богуш наблизилися до Куби хижим котячим кроком. Зупинилися одразу перед хлопцем, постукуючи шпіцрутеном по халяві чобота.

— Як тебе звуть?

— Якуб Шеля.

Пан зацідили Кубу у вухо.

— Якуб Шеля, вельможний пане, — буркнули.

— Якуб Шеля, вельможний пане.

— Чому хочеш брати на себе кару старого?

Різне потім розказували, що Куба відповів був панові Вікторину. У деяких із тих розповідей пан упізнали норовистого хлопа, якого казали відшмагати влітку, і злякалися його. В інших Якуб різкими словами дорікнув панові Богушу за бездушність і утиски. Ще в інших Куба роздер сорочку, підставив спину й сказав вельможному панові:

— Ну ж бо, шмагайте, та кия не шкодуйте.

Але усе це розповіді, записані потім панами й для панів, бо це пани виграли історію і написали її для себе. У тих розповідях Куба теж є паном і думає як пан, хоча й носить хлопську сірячину.

Насправді ж Куба нічого не відповів, лиш звісив голову й чекав. Сорочки не роздер, бо сорочка — то цінна річ, і було би її шкода. Такою-бо є доля хамів усіх часів: звісити голову й не сперечатися ані з панами, ані з богами, ані з жодними силами цього світу, а мовчки приймати всі удари, бо інакше не можна.

Вікторин Богуш окинули парубка глузливим поглядом і махнули наглядачу Щудлі:

— То відшмагай його, і кия не шкодуй.

Тож Михаїл побив Кубу, але якось так без охоти й непереконано, бо хоча й любив свою роботу, але вперше сталося з ним таке, щоб хтось хотів узяти на себе чужу кару. Тож бив Кубу шанобливо й не надто сильно. Сім ударів і ні одного більше, хоча відомий був тим, що любив помилятися в рахунках. Під кінець Куба поцілував Богушів перстень, вклонився до пояса й подякував.

І мабуть, було б на цьому скінчилося, якби не втрутилися пан Домінік Рей.

— На Бога, Вікторине, це якийсь фарс. Адже видно, що твій наглядач ледве спину цьому хамові лиже. У нас в Емаусі навіть баби сильніше б’ють своїх хлопів, коли ті п’яні з кнайпи вертаються. Бійся Бога, любий! До чого то дійде, коли один хам за другого удари братиме? Побачиш, одразу шельми комбінувати стануть, і навіть оком не встигнеш зморгнути, як почнуть встановлювати чергу або тягти жеребок, хто коли має брати удари. На Бога праведного! Адже не може бути вини без кари!

Милостивий пан Домінік Рей були чоловіком вельми побожним, заснували костел і три каплиці і до Бога любили звертатися часто, бо вважали Його своїм добрим знайомим. Вельможний пан Вікторин Богуш глибоко продумали всю ситуацію і визнали, що приятель таки має рацію. Тож наказали дати Кубі ще три удари за крутійство, а Старому Мишці сказали зв’язати довгим ременем зап’ястя і прив’язати кінець того ременя до підпруги в упряжі свого сивого. Старий стогнав, слинився й плакав. Пан Вікторин, гидуючи дивитися на нього, чимшвидше скочили на сивого й погнали його жвавим клусом уздовж верб-апостолів туди й назад, і знову, і ще раз.

— Ну, як, розрухалися, діду? То до роботи. — Вельможний пан злізли з коня й штурхнули Старого Мишку кінцем чобота. Старий навіть не здригнувся, то вже зі злістю копнули його сильніше. І знову нічого.

Наглядач Михаїл укляк біля Мишки. Зазирнув йому в очі, притулив щоку до рота, приклав вухо до грудей.

— Труп, вельможний пане.

— Бачу, ідіоте! — роздратувалися Вікторин Богуш.

Усі хлопи перервали працю. Седлиський пан відчували на собі їхні тупі, скотинячі погляди. Відчували і боялися їх.

— Чекайте, — озвався раптом Домінік Рей. — Він живий.

І справді. Старий Мишка болісно застогнав, тихо, тихесенько, мишачим писком. Худі груди старого ледь ворухнулися раз і другий. Обидва дідичі похилилися над дідом. Пан Домінік поправили окуляри, наче розглядали якусь цікаву комаху.

— Виживе, — ствердили Рей. — Нічого особливого з ним не сталося.

— Ну, чуєте? Нічого не сталося. Вертайтеся до роботи, — наказали вельможний пан Вікторин.

Старий Мишка сконав до півночі. Поховали його в бідняцькій могилі, просто в землі, за плотом цвинтаря, бо за життя він прислуговував жидам. Ну, оце й усе про те збирання лози.

XVII. ПРО ТАЄМНИЦЮ КАРПАТСЬКОГО ЛІСУ

Повідають, ніби сталося це в листопаді, в час дощовий, що смердить вологою, як промоклий пес.

День ішов за днем, і Куба відчував, як він гниє зсередини, від порожнього місця, яке залишилось у нього від серця. Не було вже в його житті Мальви, не було Хани, не було Старого Мишки. Хлопець збирав букові горіхи й рубав дерева в лісі, бо зима йшла сувора, і вранці світ сивів від інею. Але це не Куба рубав, а лиш його руки; і не він збирав букові горішки, а лиш його пальці. І взагалі мало було Куби в Кубі.

У смерті Старого Мишки він побачив власну смерть, собачу смерть. Так здихають безземельні хлопи. Він знав, що його просто закопають у землю поза цвинтарем, як то шабес-гоя. Знав, що та могила заросте кропивою й лободою, а його з’їдять хробаки та інші таємничі створіння, що живуть під землею. І може, залишиться він у тій землі назавжди, бо хто знає, може, шабес-гої, як жиди й тварини, не мають душі, і немає для них місця навіть у найтемнішому закутку Чистилища.

Хлопець ходив лісом, під ногами в нього хрускотіло руде листя й торбинки від букових горішків, що вже полускали, і думав, що пам’ять про предків є доброю для панів, які начебто можуть прослідкувати свій родовід до самого прабатька Адама. І прийшло йому в голову, що, може, хами зовсім не походять від Адама і не створив їх ніякий Бог. Може, перші хами вийшли якраз із землі, з порохна й коренів. Так він собі думав, і тиснули