Читати книгу - "Серця трьох"

Вийшовши до моря, Френк подав знак на «Анджеліку», що стояла на якорі, вислати йому човна. Але, перше ніж човна спустили на воду, до нього примчало шестеро вершників із револьверами при поясі й з рушницями при сідлі. Перед вели два чоловіки, за ними їхали чотири шибайголови-метиси. В одному з ватажків Френк упізнав Тореса. Всі рушниці вони спрямували на Френка, і йому не лишалось нічого іншого, як скоритися наказові незнаного привідці й піднести руки вгору.

— Подумати тільки, — здивовано мовив Френк, — вчора ще, а може, це було й мільйон років тому, я гадав, що бридж по долару очко найдужче збуджує нерви. А тепер, озброєні джентльмени на конях, що лагодитесь увігнати в моє бідне тіло кулі, скажіть мені, в чому річ? Невже ж я завжди мушу покидати ваш берег у супроводі рушниць та пороху? Вам потрібні мої вуха чи самі вуса?

— Нам потрібні ви, — мовив незнаний ватажок із щетинуватими вусами й блискучими чорними очима.

— Та хто ж ви такі?

— Це його вельможність сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, — відповів Торес.

— Здорові були! — засміявся Френк, пригадуючи характеристику, що її дав Генрі. — Ви, певне, думаєте, що я порушив якісь санітарні правила, об’якорившись тут? Але в цих справах ви повинні звертатися до мого шкіпера, капітана Тріфзена, людини цілком поважної. Я лише наймаю шхуну, як звичайнісінький пасажир. Та ви й самі побачите, що капітан Тріфзен чудово знається на всіх морських правилах і звичаях.

— Вас обвинувачують у вбивстві Альфаро Солано, — відказав Торес. — Ви не обдурите мене, Генрі Моргане, своїми балачками, як там на гасієнді, нібито ви хтось інший. Я знаю того іншого. Його звуть Френк Морган, і я, не вагаючись, скажу, що він не душогубець, а джентльмен.

— Казна-що ви верзете! — обурився Френк. — Ви ж бо самі стискали мені руку, сеньйоре Торесе.

— Мене обдурили, — погодився Торес. — Та не надовго. Підете ви добровільно з нами?

— Нібито… — красномовно знизав плечима Френк перед цівками шести рушниць. — Гадаю, ви не забаритеся справити мені приємність і повісите мене ще до світанку.

— Правосуддя не марнує часу тут, у Панамі, — відповів начальник поліції каліченою англійською мовою. — Та все-таки не будемо спішитися. До світанку вас у кожному разі не повісять. А вранці о десятій і вам, і нам буде зручніше. Як ви гадаєте?

— О, безумовно, — сказав Френк. — Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій. Мені все одно.

— Ви будете ласкаві поїхати з нами, сеньйоре, — мовив Мар’яно Веркара-і-Іхос, не ховаючи під лагідністю тону залізну рішучість своїх намірів. — Хуане, Ігнасіо, — удався він по-іспанському до своїх супутників, — злізьте! Одберіть йому зброю! Ні, рук можна не зв’язувати. Посадіть його на коня ззаду Грегоріо.

Сидячи в дуже пристойній, отинкованій і побіленій камері з мурами у п’ять футів завтовшки в товаристві шести ув’язнених пеонів, що спали на землі, Френк прислухався до недалекого стукоту молотків, пригадав судовий процес, який щойно скінчився, і тихенько засвистав.

Було пів на дев’яту вечора. Суд почався о восьмій. Молотки стукотіли на помості, звідки о десятій годині вранці він повинен полинути в простір із зашморгом на шиї, що не дасть йому торкнутися землі. За його годинником суд тривав рівно півгодини. Але й двадцяти хвилин було б досить, якби до зали не вдерлась Леонсія й не продовжила його ще на десять хвилин, що судді шляхетно дозволили представниці вельможної родини Солано.

— Начальник поліції правду казав, — мовив Френк, звертаючись до самого себе. — Панамське правосуддя не марнує часу.

Вже саме те, що в нього знайшли лист Генрі Моргана, звинувачувало його. Решта були дрібниці. Шестеро свідків засвідчили, що він убивця і впізнали його, як убивцю. Сам комісар поліції став за свідка. Єдиною радісною миттю була поява Леонсії, що вбігла до зали в товаристві немічної старої тітки. Френк вдячно згадував, як та вродлива дівчина боролася, захищаючи його життя, хоч заздалегідь було видно, що змагається вона даремно.

Коли за її вимогою Френк закасав рукав і показав суддям ліву руку, начальник поліції зневажливо знизав плечима. А далі Френк чув, як Леонсія в запалі вдалася до Тореса іспанською мовою, такою шпаркою, що він нічого не зрозумів. Ще далі, коли взяв слово Торес, він чув і бачив, як кричали й вимахували руками люди, що заповнювали залу.

Він не бачив лише, що Торес пошепки перемовився з начальником поліції, коли протискувався крізь натовп до місця для свідків. Він не знав також, що Ріган заплатив Торесові, аби той затримував його якомога надовше, хоч би й назавжди, далі від Нью-Йорка. Не знав він і того, що Торес кохає Леонсію й через це розпалився на нього ревнощами, які не мали меж.

Тому Френк не збагнув усього, коли слухав, як Леонсія допитувала Тореса й примусила його визнати, що він ніколи не бачив шраму на лівій руці Френка Моргана. Вона переможно глянула на маленького старого суддю, але начальник поліції вийшов наперед і гучним голосом спитав Тореса:

— А чи можете ви заприсягтись, що коли-небудь бачили шрам на лівій руці в Генрі Моргана?

Торес сторопів, здивовано зиркнув на суддю, перепрошуючи за Леонсію, і нарешті мовчки похитав головою: мовляв, він не може заприсягтися.

Юрма радісно заревла. Суддя оголосив вирок, ревіння стало ще голосніше, і Френка виведено із зали до камери, хоч він і огинався. Видно, поліція хотіла ласкаво захистити Френка від натовпу, що не мав терпцю чекати його смерті аж до десятої години ранку.

«Та й підчепили ж вони цього бідного дурника Тореса на шрамі Генрі!» — співчутливо міркував Френк саме тоді, як зарипів засув на дверях його камери і на порозі з’явилася Леонсія.

Френк підвівся їй назустріч. Але вона не відповіла на привітання, а заторохтіла щось по-іспанському до начальника поліції, владно махаючи руками. Той урешті скорився й наказав наглядачеві перевести пеонів до інших камер, а потім знервовано й поштиво вклонився Леонсії, вийшов і зачинив двері.

Тільки тоді Леонсія впала Френкові на руки й захлипала на плечі в нього.

— Ото проклята країна, проклята країна! Тут нема справедливості!

Френк, тримаючи в обіймах вродливу дівчину, згадував Генрі в обшарпаному сомбреро й парусинових штанях, що на той час босоніж порпався в піску на Бичачому острові. Його дуже вабило до Леонсії, та він силкувався визволитись від неї, хоч йому не зовсім пощастило це зробити. Але все ж він настільки опанував себе, що озвався до неї голосом розуму, а не серця, яке