Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

Уляна

Настрій: Мій внутрішній цензор вирішив вийти на пенсію, і я замість того, щоб покурити сигарету, розплющила свої внутрішні рани перед цим нахабним самозакоханим дияволом.

Чому я відповіла на його нахабні питання? Не знаю. Можливо, це було через те, що я майже не спала останні кілька днів. Мій пес Джек виявився хворим(ІСШ), і це розривало моє понівечене серце. Відповідаючи на його запитання, я, напевно, шукала якесь відволікання. Можливо, це був спосіб уникнути власних думок і переживань. Я не могла просто сидіти й замислюватися про те, що могло б статися з Джеком, або про те, як мені йому допомогти. Або, можливо, це через сьогоднішню розмову з сестрою.

Хоча ймовірніша причина — це те, що я прийняла пару таблеток гідазепаму, тому я спокійна, майже як ангел, та єдине, що зараз хочу це спати.

А ще я дізналася дещо нове про Даніяра. Мені вчора подзвонили з благодійного фонду боротьби з раком у дітей, і вони розповіли, що він виділяє для них мільйони кожного року. Він постійно допомагає, але завжди залишається інкогніто. Це мене вразило. І змусило почуватися ще гірше. Тому що, коли я дивлюся на нього, бачу лише самозакоханого нахабу, який грається з моїми нервами. Але за цією маскою виявляється хтось інший. І це ускладнює все. Я не хочу його жаліти, не хочу захоплюватися ним, не хочу, щоб це змінювало моє ставлення до нього.

— Ти завжди хотіла стати піарницею? — запитав він раптово, і я помітила, що цей день наче став днем відвертості.

Чи варто було відповідати на це запитання? Можливо, ні. Можливо, я просто була надто втомлена, щоб продовжувати цей театр.

— Ти хочеш стати друзями? — не втрималась. — Так багато особистих запитань в один день.

— Ні, точно не друзями, — Даніяр пирхнув, але на цей раз це був сміх, наповнений деякою мірою іронії.

Мене повинно було це образити? Але не образило. Натомість я просто проковтнула ту частину розмови й вирішила відповісти на його питання.

— Я повинна була стати балериною, — зізналася я, несподівано для себе, слова вислизають з моїх уст, як спроба знайти хоч якусь розраду в цій розмові.

Даніяр підняв брови, і його погляд став уважнішим, він оглянув мою фігуру, і в його очах промайнуло деяке здивування.

— Я не завжди була такою, — продовжила я, не розуміючи навіщо. — Раніше я важила сорок п'ять кілограмів. Жила мрією стати примою-балериною.

Тепер я дозволяю собі їсти скільки хочу, не сидячи на жорстких дієтах. Його погляд був не просто цікавим, а і проникливим.

— Я не… не це мав на увазі... Твоя фігура гарна, — почав він, і його голос здався мені щирим. — Що сталося?

— Автокатастрофа, — відрізала, відчуваючи, як мої слова лунають як холодний дощ серед спекотного дня. — Я травмувала ноги, і мої мрії розбилися на друзки. Після цього я зрозуміла, що життя йде далі, і потрібно знайти новий шлях.

Сім років тому…

Я прокинулась від яскравого світла, яке пробивалося крізь щілини. Світ здався мені нереально розмитим, ніби я дивилася на нього через каламутне скло. Голова гуділа, а в роті було так сухо, що здавалось, наче я ковтала пісок. Повільно повернувши голову, я побачила білі стіни і металевий поручень ліжка. Лікарня.

Спробувала рухнутися, але ноги не слухалися. Паніка почала розповзатися по моєму тілу, мов холодна змія, що обвивала мене зсередини. З великим зусиллям я підняла руку і побачила, що вона вся в шрамах. Що сталося?

З дверей лунали кроки. Хтось увійшов до палати. Спочатку я побачила її — Анжеліку, свою сестру. Її очі горіли ненавистю, такою сильною, що я відчула її, мов гострий ніж, що пройшовся по моєму серцю.

— Ти... — її голос звучав як шипіння змії. — Ти його вбила. Андрій загинув через тебе.

Слова були мов грім серед ясного неба. Андрій... мій коханий Андрій... він помер?

— Ні... — прошепотіла я, намагаючись зрозуміти, що відбувається. — Як? Я нічого не пам'ятаю...

— Як? — Анжеліка засміялася, але то був сміх без радості. — Ти вирішила, що ти сама знаєш, куди краще їхати. І тепер... тепер він мертвий, а ти... Ти ще й наважуєшся жити?

Вона кинула на мене погляд, повний відрази, і я відчула, як знову захлиналася в тій же паніці. Я справді винна? Що, якщо вона права?

Далі я почула тихий, але рішучий голос, що пролунав з дверей:

— Досить, Анжеліко. Вона ледве прийшла до тями.

То був мій батько. Він увійшов, обійшов Анжеліку і сів поруч з моїм ліжком. Його очі були сповнені турботи й болю, але не осуду.

— Уляно, — сказав він, узявши мене за руку. — Ти була в комі цілий місяць. Ми думали... ми не знали, чи ти колись прокинешся. Я такий радий, що ти прокинулася.

Мама теж була тут, стояла за спиною батька. Її погляд був важким, осудливим. Вона мовчала, але її мовчання кричало голосніше за будь-які слова.

— Якби я тільки знала... — шепотіла я, намагаючись хоч якось виправдатися, але не могла знайти слів.

— Це не твоя провина, — сказав батько, і я відчула, як його рука міцніше стиснула мою. — Випадковість. Ніхто не міг передбачити того, що сталося.

— Але він помер... — моє серце стискалося від болю, кожне слово було мов камінь, що падав на дно моєї душі.

— Так, але ти жива, — батько подивився мені в очі. — І ми будемо тут для тебе. Ми все переживемо разом.

Анжеліка кинула на нас презирливий погляд і вийшла з палати, залишивши нас у важкому мовчанні. Мати теж не витримала, швидко вийшла слідом за нею. Батько залишився зі мною, сидів поруч і мовчки тримав мене за руку, як якорем у цьому шаленому штормі, що захопив моє життя.

Я більше ніколи не зможу танцювати.

Ця думка, як отруйний шип, повільно проникала у свідомість. Від того, як я раніше витала у хмарах, мріючи про сцени, аплодисменти, про те, як натовпи зупиняли подих, коли я робила піруети, залишилося лише бездушне тіло, яке відмовлялося підкорятися моїм бажанням.