Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

– Привіт, любчику, – блискучою посмішкою зустріли його біля відчинених настіж воріт. – До нас, чи просто мимо йшов?

Десятник ледь не гаркнув: «Мимо!», проте стримався і, радіючи, що не доведеться входити в обитель клятих порушників спокою Кірата, повідомив:

– Його Величність Арголін Перший, король…

– Благаю тебе, – закотила очі рудоволоса господиня, – не треба перераховувати його титули, вони у мене десь записані! Чого йому?

– Його Величність Арголін Перший, король Тойяни, – вперто повторив Саєрт, – наказує вам завітати до палацу.

– Наказує? – підняла брови богиня. – Нічого не плутаєш, служако?

– Просить, – неохоче виправився стражник. – Каже, у нього є новини і він готовий поділитися інформацією, вкрай цікавою для вас.

– Це щодо Світу Тварюк?

– Не маю честі знати! – відрізав десятник.

– Звісно, не маєш, – відмахнулася Зеліна. – Я взагалі-то із собою розмовляла! Хм… Як же вчинити, га? Заходь. – Вона гостинно притримала ворота. – Мені необхідно дещо вирішити…

Десятник мимоволі відступив на крок, але зустрівся поглядом з господинею і відчув, як тоне в шалених зелених очах, що ласкаво кличуть до невідомого щастя.

– Так краще, – оголосила Зеліна, опускаючи засувку з внутрішньої сторони подвір'я. – Тебе як звуть? Мені, власне, без різниці, я лише перевіряю, чи повернулися твої мізки на місце. Все гаразд? Нічого не болить? О, не дякуй, такі дрібниці виліковуються в моїй присутності. Ні, я не демон. І не нечисть із Дивного Лісу. Так, я дійсно богиня. Любчику, падати на коліна – це занадто! Ух, приємно як! Розумієш, відтоді, як я почала ставитися до людей не як до комашок, мене перестали сприймати серйозно. Але ти не з таких, еге ж?

Десятник отетеріло кивав, не чуючи, про що вона говорить. Справжня? Він не міг у це повірити. Боги живуть у храмах, і зустріти когось із них на околиці імперії… тьху, в Тойянському королівстві, неможливо.

Ясна річ, він знав про бійню, не так давно влаштовану рудою. Бачив трупи некромантів. Допомагав розповсюджувати офіційну версію тодішніх подій. Але не вірив!

Для нього боги були вищими сутностями – вічними, могутніми, справедливими і всесильними. Він охоче поклонявся комусь там, нагорі чи внизу, але ніколи не визнав би богиню в тій, що опустилася до розмови з ним. Навіть серед знаті, яка подорожувала всіма храмами в Пору Паломництва, знаходилися скептики, які заперечували існування богів. Подейкували, один багач якось намагався довести самому Реху, що того не існує!

Саєрт ніколи не бачив Храмових земель, проте знав: боги є. Вони стежать, щоб у світі не було воєн і голоду, щоб не-люди не перетинали кордон, щоб Тварюки не вирвалися з пастки… Вони чують благання простих людей і допомагають їм у важку хвилину. А чим допоможе ця руда? Навіть якщо допустити, що вона… ні! Вона не могла виявитися богинею Життя! Тому що боги… вони такі… такі…

– Що ти бурмочеш? – запитала Зеліна, нахилившись до нього. – Які боги? Ідеальні? Що?! Я, по-твоєму, недостатньо гарна для богині?! Хамло! Гаразд, забудь. У мене є доручення.

Десятник обурено підхопився на ноги і знову натрапив на пронизливий погляд зелених очей. Вони вабили до чогось піднесеного, невловимого, не…

– Як дитя мале, чесне слово, – сказала Зеліна, і омана зникла. – Обожнюю чоловіків! А, знову я не про те! Слухай сюди!

Стражник слухняно повернув голову, не піднімаючи, проте, очей.

– Не бійся, я вже награлася, – «підбадьорила» його руда. – Бачиш той будинок?

Саєрт кивнув.

– Там двоє чоловіків. Ні, вони не боги. Чи ти щось інше хотів дізнатися? Загалом, зараз я піду, а тобі треба буде пояснити їм, що я хотіла як краще. Що є речі, з якими не можна миритися. І що це – моя особиста битва, хоч і замішані в ній багато хто. Удачі! – Богиня поплескала його по плечу. – Вона тобі знадобиться!

Біля воріт Зеліна обернулася:

– Ти намагався зрозуміти, які боги, служако? Нелюдські. Це найточніше визначення. І те, що я зараз роблю, повністю підтверджує мої слова. Ті, в оселі… Вони засліплені почуттями. Залишся з ними, Саєрте. Розкажи, що все має ціну, але не треба переплачувати. І попрощайся за мене.