Читати книгу - "Все королівське військо"

— Атож, Ласун мені друг. Правда ж, Ласуне? — сказав Хазяїн, ляснув Ласуна по плечу і одвернувся до конгресмена, не чекаючи, поки Ласун нарешті видушить із себе: «Я т-т-тобі д-д-друг і з-з-зайв-вого н-н-не ляп-паю».

Так, Ласун напевне знав, але він був надійний.

І Сейді була надійна. Мені вона, правда, сказала, одначе то було в першому нападі благородного гніву, та й я, так би мовити (я подумав про це з похмурою іронією), ніби належав до сім’ї. А більш нікому вона не скаже. Сейді Берк не мала повірниці, бо нікому не довіряла. І ні в кого не шукала співчуття, бо в тому світі, в якому вона зросла, його просто не було. Отож вона триматиме язика на припоні. Та й терпцю їй не забракне. Вона знає, що він однаково повернеться. А тим часом буде доводити його до сказу,— чи принаймні намагатиметься, бо це річ нелегка,— і сама казитиметься так, що іноді вони наче ось-ось знавісніють і кинуться одне на одного з кулаками.

І тоді вже й не знаєш, що пов’язує їх і єднає докупи — чи то шалена любов, чи то шалена ненависть. Та, власне, після стількох років це вже й навряд чи мало значення. Очі Сейді горіли чорним полум’ям на білому як крейда, подзьобаному віспою обличчі, буйні чорні патли стирчали на всі боки, мов наелектризовані, а руки метлялись у повітрі, ладні потрощити й подерти все навколо. Під зливою її лайки Хазяїн тільки ледь помітно похитував важкою головою і водив очима за кожним порухом Сейді, спершу сонно, потім захоплено, та врешті зривався на ноги з набряклими на скронях жилами й занесеним кулаком. Потім занесений кулак уганявся в долоню другої руки, і Хазяїн гарикав:

— Годі, хай тобі чорт, годі вже, Сейді!

А то тижнями не було ніяких вистав. Сейді виявляла до Хазяїна крижану чемність, зустрічалася з ним тільки в справах і, слухаючи його, стояла мовчки. Стояла перед ним і пильно розглядала його своїми чорними очима, на час пригасивши в них полум’я. Бо, незважаючи на всі оті вихватки, Сейді вміла чекати. Цього вона навчилася давно. Усього, що їй діставалося від життя, вона мусила чекати.

Отак минало літо, а ми жили собі. То був теж певний спосіб життя, а коли поживеш скількись там часу в один спосіб, то забуваєш, що колись жив у якийсь інший спосіб, а з часом, може, житимеш і ще в якийсь. Навіть коли настає переміна, ти не одразу сприймаєш її як переміну, і вона здається все тим самим, продовженням і повторенням.

Усе сталося через Тома Старка.

Маючи основні вихідні дані, все інше легко було передбачити. З одного боку був Хазяїн, з другого — Макмерфі. Макмерфі не мав іншої ради. Він мусив боротися з Хазяїном, бо той не хотів з ним співіснувати, і якщо (чи, власне, коли, а не якщо) Хазяїн здолав би Макмерфі у Четвертій окрузі, Макові був би каюк. Отож він не мав вибору й мусив хапатись за все, що трапиться під руку.

Так вийшло, що під руку йому трапився такий собі Марвін Фрей, перед тим нічим не відомий. Фрей мав дочку на ім’я Сібіл, також начебто нікому не відому, але ні, твердив містер Фрей,— добре відому Томові Старку. Все було просто — ні нового повороту в сюжеті, ні нової лінії в сценарії. Давній домашній спосіб. Дуже простий. Простий і бридкий.

Скривджений батько в супроводі друга, якого взяв із собою за свідка і, напевне, за охоронця, заявився до Хазяїна і виклав свою справу. Вийшов він зблідлий і видимо приголомшений, але ноги ще переставляв. Він сяк-так подолав довгу килимову доріжку від дверей Хазяїнового кабінету до дверей у коридор, маючи дуже хитку підпору в особі свого друга, чиї ноги теж були мов ватяні,— і зник.

Потім на моєму столі люто задеркотів зумер, спалахнула червона лампочка, що означала виклик згори, і коли я ввімкнув гучномовець, голос Хазяїна гаркнув: «Джеку, ану мерщій сюди!» А коли я мерщій з’явився туди, він коротко ввів мене у курс справи й дав два доручення: по-перше, знайти Тома Старка і, по-друге, розвідати все, що можна, про Марвіна Фрея.

Тома Старка розшукували цілий день силами половини особового складу дорожньої поліції, аж поки знайшли в рибальській хатині на березі Біггерс-Бей з ватагою дружків та кількома дівчатами, серед мокрих склянок і сухих риболовних снастей. Привезли його вже близько шостої. Я саме був у приймальні, коли він зайшов.

— Привіт, Джеку,— мовив він.— Яка це його муха вкусила?— І кивнув головою на двері Хазяїна.

— Він сам тобі скаже,— відповів я і подивився, як він іде до дверей, ставний, широкоплечий хлопець у брудних білих парусинових штанах, сандалях і ясно-голубій шовковій тенісці, що облипала вологі м’язисті груди й мало не тріщала на засмаглих біцепсах. Голова в білій шапочці з козирком була трохи нахилена вперед і ледь похитувалась у такт ході, руки, злегка зігнуті в ліктях, не торкалися тулуба. Дивлячись на ті вільно опущені руки, я несамохіть подумав, що вони скидаються на важкі тесаки, вже трохи висунуті з піхов і готові до бою. Він зайшов, не постукавши у двері. А я повернувся до свого кабінету й став чекати, поки вгамуються пристрасті. Хоч би що там було, Том нагінки не потерпить, навіть від Хазяїна.

Через півгодини Том вийшов і так грюкнув дверима, що портрети колишніх губернаторів на стінах приймальні затремтіли у своїх важких позолочених рамах, наче осіннє листя на вітрі. Широкою недбалою ходою він перетнув кімнату, навіть не глянувши на відчинені двері мого кабінету, і зник з очей. Спершу, як розповів мені згодом Хазяїн, він усе заперечував. Потім зізнався в усьому, дивлячись Хазяїнові просто у вічі, і той його погляд промовляв: а яке тобі, в біса, до цього діло? Коли я побачив Хазяїна через кілька хвилин після того, його не завадило б зв’язати. Йому лишалася тільки одна невеличка розрада, суто юридичного характеру,— те, що, за словами самого Тома, він був лиш одним з рядових у взводі дружків тієї Сібіл. Та поза юридичними міркуваннями це ще дужче казило Хазяїна: його Том був одним з рядових! Цей факт міг стати у великій пригоді, коли піде мова про батька майбутньої дитини Сібіл, але він тяжко вражав Хазяїнову гордість.

Тома я розшукав, приставив і тим виконав перше дане мені доручення. Друге