Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Отже, йому доведеться перескладати?

— В Ізраїлі. Ми їдемо завтра.

Куля вилетіла. Мене аж труснуло. Скільки часу потрібно, щоб тебе зачепило? Чому я ще не вмер?

— Дідько, Камілло! Чому ти не залишаєшся?

— Я не можу, Мішелю.

— Твій батько сказав, що якби ти схотіла, то змогла б жити в дядька в Монтреї.

— Це він таке тобі наговорив?

— Присягаюся!

— Мій дядько мешкає в кібуці поруч йорданського кордону.

— Він узяв мене на кпини?

— Як тобі бісквіти моєї мами?

Я повалився на лавочку.

— Тобі не слід було приходити, Камілло. Треба було облишити мене тут бігати.

Вона сіла поруч. Узяла мене за руку. І так дивно на мене дивилась…

— Мішелю, я тебе кохаю. Лише тебе. Думаю про тебе день і ніч. Щомиті. Це нестерпно. Я так більше не можу. Хочу жити з тобою, залишатися поруч, ніколи більше тебе не полишати.

— Я також.

— Я така близька до тебе, розумієш?

— Чому ти не подала бодай знак за ці два тижні? Мені було зле.

— Я писала тобі по два листи на день.

— Я нічого не отримав.

— Я їх не надсилала.

— Чому ж повернулась?

— Це сильніше за мене.

— Камілло, не їдь. Ми щось вигадаємо.

— Я не можу, Мішелю. Мені шістнадцять. Я мушу слідувати за батьками. Я не можу так із ними. У мене зв’язані руки.

— Я готовий поїхати з тобою.

— Це неможливо. Наші батьки будуть проти.

— Тоді поїхали удвох. Неважливо куди. Ти вже пропонувала. Пригадуєш? Я знаю, куди нам можна втекти. Нас ніхто не знайде.

— Мішелю, слухай. Ти мене кохаєш?

— Як ти можеш таке питати? Сумніваєшся?

— Ти на мене чекатимеш, і я на тебе чекатиму.

— Скільки часу це триватиме?

— Я не знаю. Довго. Це буде випробування, і ми мусимо його здолати.

— То будуть тортури.

— Якщо все вийде, ми станемо сильніші. Більше ніщо не зможе нас розлучити. Ми все життя будемо разом. І взагалі, це не край світу. Може, вдасться бачитися на канікулах. Згоден?

— У мене є вибір?

— Клянуся, я чекатиму.

— Я також. Я чекатиму на тебе.

Вона всміхнулась, узяла сумку з-під ніг і вийняла книжку, простягнула мені.

— Віддаю її тобі.

Це був її примірник «Ранку магів», підписаний Берж’є і Повелем.

— Це мій найцінніший скарб. Читатимеш її та думатимеш про мене.

— Обіцяю тобі. Я ніколи з нею не розлучуся. А мені нема чого тобі подарувати.

— Не страшно. Писатимеш мені?

— Щодня. Стривай.

Я дістав гаманець. Там був аркуш паперу, складений увосьмеро. Я віддав його їй. Вона бережно розгорнула й побачила свій фоторобот.

— Я знала, що ти його не порвав.

— Він не зовсім схожий.

— Мені дуже подобається.

Ми так і сиділи мовчки. Хотілося, щоб ця мить тривала вічно. Підвелися. У неї почервоніли очі. Я обійняв її та притис до себе. Як тільки міг. Вона подарувала мені довгий поцілунок. З голови до ніг по мені пробіглися мурашки. Я заплющив очі. Коли розплющив, вона вже пішла. Періщила злива.

22

Мадлен Маркюзо повернулася вже в понеділок. Вона не зносила Овернь. Позаяк її діти облишили ресторанну справу, а «Бальто» був завеликою установою для самотньої жінки, вона вирішила продати його синові одного зі своїх кузенів. Торговець пивом допоміг їм підготувати всі папери й бухгалтерію. Вона представила нам Патріка Бонне. Він був молодий, навряд за тридцять. Віднині патрон він. Сповнений нових ідей: розширити терасу, розвинути вечірню ресторацію, підвищити комфортабельність. Планував, що замінить пінболи, але кікер не чіпатиме. Не зашкодить трохи підфарбувати стіни. Він пригостив усіх з нагоди свого приходу, і ми підняли келихи за упокій Альбера. Мадлен запевнила, що попервах йому допоможе. У жовтні вона відкриє ресторанчик у Леваллуа. Буде ближче до доньки.

Я чекав на свою чергу в кікер, коли зайшов Саша. Я тричі його навідував, щоб переконатись, чи йому чого не бракує. Його запалі щоки були вкриті двотижневою щетиною, під очима сірі кола.

— Чому ви вийшли на вулицю? З цією собачою погодою ви так ніколи не одужаєте.

— Скінчились цигарки.

— Вам це шкодить, Сашо. Треба кинути палити.

— Мішелю, це, звісно, люб’язно, але часом трохи дратує.

Він сходив за двома пачками «Голуаза». Мадлен саме готувала на кухні страву дня. Вона помітила його та підійшла. Вони обійнялись.

— Мадлен, мені шкода, що не зміг прийти раніше.

— Нічого страшного, Сашо. Маєте втомлений вигляд. Не переймайтеся.

— Хотів би висловити свої співчуття. Не передати, наскільки мене приголомшила звістка про смерть Альбера. Ви ж знаєте, як сильно я його любив.

— Він також вас дуже цінував.

— Він був справжній друг. Чудова людина. Це так несправедливо.

— Знаєте, я собі за це докоряю. Він був загладкий. Посадити його на дієту було неможливо. Мені треба було наполягти.

— Ви тут ні до чого. Він був щасливий.

Раптом позаду почулася чиясь лайка:

— Якого ти тут забув?

Ми обернулися. Ігор аж почервонів від гніву.

— Я тебе попередив: щоб ноги твоєї тут не було!

— Я прийшов до Мадлен.

— Тобі заборонено з’являтися в цьому бістро!

— Та чхав я на тебе!

Ігор на нього накинувся. Оскаженілий, зарядив йому ляпаса — того аж крутануло. Ухопив за комір та виволік назовні, на авеню Данфер-Рошро. І заходився духопелити. Ми заклякли й витріщились крізь шибку, дивилися, як він його дубасить. Саша зовсім не пручався. Не намагався затулитися. Просто впав на коліна. Ігор ухопив його за вилоги пальто й гатив по обличчю злісними ударами. З обличчя Саші сочилася кров. Він не захищався. Я кинувся на Ігоря. Схопив його зі спини за пояс. Він був більший і сильніший за мене, ще й відбивався. Я вчепився в його руки і змусив відпустити жертву. Саша впав обличчям на землю. Ігор чимдуж гамселив його ногами в бік.

— Припини! Здурів?

Мені вдалось відтягти його метри на два та тримати на відстані. Ніхто мені не допомагав. Ігор горланив, що зараз його вб’є. А мене відштовхував. Я засадив йому кулаком у живіт. З усієї дурі. Такого він не очікував. Втупив у мене ошелешений і недовірливий погляд, роззявив рота, щоб ухопити трохи повітря. Він позадкував, тримаючись за живіт. Я впав на коліна біля Саші, непритомного, зі скривавленим обличчям. Міг розчути лише уривки його голосу. Мадлен не давала Ігорю увійти до «Бальто».

— Забирайтеся від мене! — кричала вона. — Ви