Читати книгу - "Ловець снів"

— А, розумію, — протягнув він. — Він живий. Він живий і думає. Навіть телефонує . — Він знову ненадовго замовк. — Господи.

Овен повільно торкнув «Хаммер» вперед, але вже дюймів через шість усі чотири колеса почали прокручуватися. Він переключився на задню передачу, і вони в’їхали в замет — бум . Але від цього задок «Хаммера» трохи піднявся над злежаним снігом, чого Овен і домагався.

Коли він знову переключиться на першу швидкість, вони вилетять із замету, як пробка з пляшки. Але Овен не поспішав, він завмер на мить із затиснутою черевиком педаллю гальма. Потужний мотор із гурчанням стрясав увесь автомобіль. Зовні завивав і гарчав вітер, відправляючи снігових демонів ковзати по безлюдному шосе.

— Ти ж знаєш, що ми повинні це зробити? Знаєш? — мовив Овен. — Якщо, звичайно, ми взагалі зуміємо зловити його. Тому що, коли не заглиблюватись у подробиці, загальний план, напевне, такий: тотальне зараження. І якщо порахувати…

— Я можу порахувати, — сказав Генрі. — Шість мільярдів людей на космічному кораблі Земля проти одного Джонсі.

— Так. Ось такі цифри.

— Цифри можуть брехати, — мовив Генрі, але слабким голосом — такі великі цифри не брешуть, просто не можуть брехати. Шість мільярдів — дуже, дуже велика цифра.

Овен відпустив гальмо і натиснув на газ. «Хамві» покотився вперед, проїхав пару футів, знову забуксував, потім нарешті зловив колесами опору і вилетів зі снігового полону, заревівши, як динозавр. Овен повернув на південь.

«Розкажи, що було після того, як ви витягли дівчину з труби».

Не встиг Генрі повернутися до розповіді, як одна з рацій під панеллю приладів затріщала і пролунав голос, гучний і чистий, ніби той, хто говорив, сидів разом з ними в «Хаммері».

— Овене? Ти мене чуєш, салаго?

Курц.

16

Вони витратили майже годину, щоб від’їхати на перші шістнадцять миль на південь від «Синьої бази» (колишньої «Синьої бази»), але Курц не хвилювався. Господь подбає про них, у цьому він не сумнівався.

За кермом сидів Фредді Джонсон (щаслива четвірка вмостилась у ще один пристосований для їзди по снігу «Хамві»). Перлмуттер — на пасажирському кріслі, прикутий наручниками до дверної ручки. Кембрі був прикутий так само на задньому сидінні. Курц сидів за спиною Фредді, Кембрі — за Перлі. Цікаво, думав Курц, чи задумують щось оці двоє мимовільних помічників телепатичним способом? Їм би це було корисно. Курц і Фредді обидва відчинили вікна, хоча від цього в «Хамві» було холодніше, ніж у січні в сільському сортирі. Обігрівач був увімкнений на повну потужність, але просто не міг упоратися. Вікна були відчинені, бо так було необхідно. Без цього повітря в салоні машини дуже швидко стало б непридатним для дихання, отруйним, як у загазованій шахті. Тільки тут у ніс бив запах не сірки, а ефіру. І здебільшого він ішов від Перлмуттера. Той безперестанку совався на сидінні, іноді тихенько постогнуючи. Кембрі весь горів від Ріплі, який колосився на ньому, як жито на полі після весняного дощу, і теж видавав цей запах — Курц відчував його навіть крізь респіратор. Але головний сморід ішов від Перлі, який усе ніяк не заспокоювався, смикався, намагався непомітно пукати (однією половинкою, як вони жартома називали такий маневр у туманні дні Курцового дитинства) і вдавав, що це не він псує повітря. На Джині Кембрі ріс байрус; у Курца була підозра, що в Перлі, бережи його Господи, росло щось інше.

Курц, як міг, намагався ховати свої думки за власною мантрою: «Девіс і Робертс, Девіс і Робертс, Девіс і Робертс».

— Не могли б ви припинити? — запитав праворуч Кембрі. — Я від цього зараз збожеволію.

— Я теж, — нервово підхопив Перлмуттер. Він почовгав на сидінні, і пролунав тихий звук: пффф . Із таким звуком може здуватися гумова іграшка.

— Диявол, Перлі! — обурився Фредді й опустив вікно ще нижче, впустивши в салон маленький сніговий вихор із морозним вітром. «Хамві» вильнув, Курц напружився, але потім важка машина знову вирівнялася. — Слухай, може, досить нас труїти своїми блядськими анальними парфумами?

— Я перепрошую, — сухо вимовив Перлмуттер, — але коли ти гадаєш, що це я псую повітря, то повинен тобі сказати…

— Я нічого не вигадую, — огризнувся Фредді. — Я просто кажу, щоб ти припинив пердіти в машині, або…

Оскільки не існувало таких загроз, які Фредді міг би виконати повною мірою — зараз їм були потрібні два телепати, головний і запасний, — Курц м’яко втрутився:

- Історія про Едварда Девіса і Франкліна Робертса досить повчальна, бо добре показує: ніщо не нове в цьому світі. Сталося це в Канзасі, в ті часи, коли Канзас іще був Канзасом…

Курц, доволі непоганий оповідач, повернув їх до Канзасу часів Корейського конфлікту. Ед Девіс і Франклін Робертс володіли однаковими маленькими фермами в околицях Емпорії[179], недалеко від ферми родини Курців (яких насправді звали не зовсім Курцами). Девіс, і сам не зразок доброї поведінки, запідозрив свого сусіда, нахабу Робертса, в бажанні привласнити його ферму. Ед Девіс стверджував, що Робертс поширює про нього чутки в місті. Робертс труїв його посіви, Робертс тиснув на «Бенк оф Емпоріа», щоб позбавити Девіса ферми.

Ед Девіс зробив ось що, продовжив Курц. Він зловив скаженого єнота і кинув його в курник — власни й курник. Єнот улаштував справжню бійню, а коли втомився вбивати, хвала Господу, фермер Девіс відстрелив Містеру Єноту його смугасту чорно-сіру голову.

Ті, що сиділи в холодному «Хамві», який нісся крізь морок, мовчки слухали, захопившись розповіддю.

Ед Девіс закинув усіх мертвих курей — і мертвого єнота — у свою вантажівку «Інтернешнл Харвестер», поїхав до ферми сусіда і вночі звалив трупики в обидва колодязі Франкліна Робертса: у колодязь для тварин і колодязь для дому. Увечері наступного дня, набравшись віскі і регочучи як божевільний, Девіс зателефонував сусідові й розповів йому про свій учинок. «Сьогодні таки спекотно було, га? — запитав навіжений, так регочучи, що Франклін Робертс насилу його зрозумів. — Ти зі своїми дівками яку воду сьогодні пив? Курячу чи єнотову? Але я тобі не скажу, бо не пам’ятаю, кого в який колодязь кинув. От шкода, еге ж?»

У Джина Кембрі тремтів лівий кутик губ, як після серйозного інсульту. Ріплі в складках у нього над очима вже так розрісся, що містер Кембрі був схожий на людину, якій прорубали лоба.

— Що ви хочете сказати? — поцікавився