Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Грейм випростався так рвучко, що наполоханий Селім аж захріп і відскочив, натягши повід.

Те, що сталося тільки-но, вийшло зовсім не зумисне. Воно було просто неминуче. Воно мусило статися. Він не мав такого наміру, хоча й розумів тепер, що міг би все передбачити, якби не плив за течією, не зволікав день у день з від’їздом. А тепер від’їзд уже нічого не направить. І мука, і щастя, й безум були в тому, що вже не лишалось ніякого сумніву. Вона все сказала йому без слів — адже губи його ще горіли від дотику її уст. Він знов і знов згадував їхній поцілунок і тонув очманіло в тому спогаді, як у морі.

Він ласкаво погладив своє коліно, що доторкнулось було до її коліна. Серце його сповнилося смиренної вдячності, знайомої лиш тим, хто щиро любить. Яке це чудо, що така чудовна жінка покохала його! Це ж не дівчисько. Це доросла, досвідчена жінка, яка знає, чого хоче. І це вона була в його обіймах, і дихала гарячково, а уста її тремтіли під його устами. Вона вернула йому те, що він дав їй, — а йому й уві сні не снилося, що в таких літах він ще спроможний дати так багато.

Грейм підвівся, хотів був сісти на коня, що тикався мордою йому в плече, тоді спинивсь і замислився.

Тепер уже про від’їзд нема мови. Про це нічого й думати. Звісно, у Діка є свої права. Але ж і в Поли є свої. А він, Грейм, після того, що сталось, хіба має право від’їхати? Якщо тільки… Якщо тільки не разом з нею. Адже поїхати тепер — це б означало вкрасти поцілунок і втекти. Коли вже так створено людей, що двоє чоловіків можуть покохати ту саму жінку, а в такий «трикутник» неминуче проникає зрада, то, певне ж, не так ганебно бути зрадливому супроти чоловіка, як супроти жінки.

«Ми живемо в реальному світі, а не в ідеальному, — міркував він, помаленьку їдучи стежкою. — І Пола, й Дік, і я — ми всі живі люди, а до того ж і реалісти: дивимось життєвим фактам просто в обличчя. Церква, закон, звичай, моральність тут не зарадять. Цей вузол ми повинні розв’язати самі. Звичайно, комусь доведеться страждати. Але ж усе життя — це страждання. Уміння жити в тому й полягає, щоб по змозі уникати мук. На щастя, і сам Дік так гадає. Ми всі троє гадаємо так. І нічого нового тут нема. Без ліку таких «трикутників» у незліченних поколіннях людей якось розв’язувалось. Розв’яжеться якось і цей. Усі людські справи врешті доходять до якогось розв’язку».

Грейм відігнав ті тверезі думки і знову поринув у солодкий спомин, ще раз погладив рукою коліно, ще раз уявою відчув на устах гарячий Полин віддих. Він навіть припинив трохи Селіма й подивився на свою зігнуту руку, що допіру обіймала Полин стап.

Аж за вечерею він знов побачив Полу. Поводилась вона так, як звичайно. Навіть знавши все, він не міг завважити в ній ніякого сліду великої події, ані того гніву, що горів у неї в очах, коли вона, сполотніла, піднесла батіжка, щоб ударити його. В усьому була вона така, як завжди, — Маленька господиня Великого Будинку. Навіть коли їхні очі випадком зустрілись, у її погляді, ясному і спокійному, не було й знаку якоїсь таємниці. Одна полегкість була обом: наїхали на кілька днів нові гості — сама жінота, Полині та Дікові знайомі.

Другого ранку Грейм застав їх із Полою біля фортеп’яно в музичній залі.

— А ви часом не співаєте, містере Грейме? — спитала його міс Гофман, редакторка одного санфранціського жіночого журналу, як уже було відомо Греймові.

— О, ще й як гарно! — жартома запевнив він. — Адже правда, місіс Форест?

— Щира правда, — усміхнулась Пола. — Хоча б тим, що великодушно стримуєте свій голос, аби не заглушити мого зовсім.

— Ну, тепер ми мусимо довести, що не збрехали, — запропонував Грейм. — Ми цими днями співали одного дуета… — він позирнув на Полу, ніби питав її згоди. — Якраз для мого голосу, — і знову мигцем зирнув на неї, однак вона нічим не виявила, хоче співати чи ні.— Ноти у великій вітальні. Я зараз принесу.

Ідучи до дверей, він почув, як Пола пояснює решті:

— Це романс «Циганський шлях». Дуже ефектна, жвава мелодія.

Співали вони стриманіше, ніж того, першого разу, без такого запалу й трепету в голосах, зате віртуозніше, ближче держачися задуму композитора й менше вкладаючи в пісню свого. Але Грейм, співаючи, весь час думав — і Пола, він добре знав, думала те саме, — що в серцях їхніх лунав інший дует, про який і гадки не мали слухачки, що так завзято плескали їм, коли пісня скінчилась.

— Закладаюся, так ви ще не співали, — сказав він Полі, бо вчув нові ноти в її голосі — повноту, дзвінкість і силу, які доводили, що недарма в неї така округла шия справжньої співачки.

Та Пола вже обернулась до жінок:

— А зараз я вам поясню, що таке патеран, бо ви ж, напевне, не знаєте…

РОЗДІЛ XXII

— Діку, любий мій, але ж ваша позиція чисто карлейлівська, — батьківським тоном сказав Теренс Макфейн.

Того дня у Великому Будинку за вечерею сиділо тільки семеро: Пола, Дік, Грейм та «мудреці з мадронового гаю».

— Ну то й що? — відмовив Дік. — Я сам знаю, що мій погляд збігається з ідеями Карлейля[130], але хіба це вже доводить, що він хибний? Ні, культ героїв — дуже добре діло. І це не схоластичний, умоглядний висновок, я говорю як селекціонер-практик, що йому день у день доводиться застосовувати закони Менделя.

— Виходить, я маю погодитися, що готентот[131] нічим не гірший за білого?

— А це в вас озвався Південь, Аароне, — всміхнувся Дік. — Ваших упереджень — не кажу природжених, але змалку прищеплених оточенням — не спромоглася захитати ніяка філософія. Отак само Спенсерові завжди вадив ранній вплив манчестерської школи[132].

— То ви й Спенсера рівняєте з готентотом? — підшпигнув Дар Гаяль.

Дік похитав головою.

— Це ось як, Гаялю. Гадаю, що я зумію вам з’ясувати. Пересічного готентота чи пересічного меланезійця майже можна рівняти з пересічним білим. Різниця полягає в тому, що серед готентотів і взагалі чорношкірих відносно набагато більше пересічних людей, зате серед білих — дуже високий відсоток людей, вищих за пересічний