Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

З середини листопада 1919 р. військово-стратегічне становище УГА ставало дедалі критичнішим. Зі сходу денікінський фронт танув під тиском Червоної армії, із заходу почали знову загрожувати польські війська. На півдні стояли «нейтрально-ворожі» румуни. Толерантні раніше стосунки із загонами повстанців тепер змінилися на відверто ворожі.

Особливо насторожено галицьке командування слідкувало за поляками, які, спираючись на домовленості з С. Петлюрою, А. Лівицьким та іншими провідними діячами УНР, наприкінці 1919 р. почали виявляти не лише політичну, а й військову активність.

Відтак, щоб «оминути проливу крові та безпорядків», уже 16 листопада вони ввійшли до Кам'янця-Подільського. В місті було заарештовано більше сотні галицьких офіцерів та старшин. Запобігаючи можливим сутичкам на фронті, генерал Н. Шиллінг наказав, щоб у випадках зустрічі з польськими частинами галицькі підрозділи «не входили з ними в бої», а повідомляли, що вони є «частиною збройних сил Півдня Росії» і вважають поляків за «союзників в загальній боротьбі з більшовиками». Після цього, на прохання Начальної команди, було видано ще одну директиву, яка спрямовувала на таке планування військових операцій, яке б запобігало зіткненню УГА та польських частин[935].

Союз з А. Денікіним змінив ставлення до УГА з боку українського населення Наддніпрянщини. На ґрунті взаємної неприязні знову почали виникати збройні сутички. Селян гостро карали за напади на вояків. Наприклад, за вбивство чотирьох галицьких стрільців та крадіжку військового майна мешканцями сіл Біликівка та Майдан Головчинський тут було зруйновано три хати та вистрілено до 120 набоїв (отже, не виключено, що були людські втрати). Вислана після цього делегація селян запевнила командирів у своїй лояльності до Галицької армії[936].

На подібному ж тлі періодично вибухали і збройні конфлікти з повстанцями, що представляли чисельні «самостійні республіки». Про це промовисто засвідчив конфлікт з «батьком» Шепелем, який, зібравши загін із близько 2 тис. крісів, 50 кулеметів і шести гармат, почав грабувати розташовану в Хмельнику базу УГА. За наказом штабу Військ Новоросійської області «для наведення порядку» 8 грудня Начальна команда вислала сюди панцерник та 20 вояків. Але цих сил не вистачило для виконання завдання. Більше того, в ніч на 25 грудня Шепель без перешкод зайняв Вінницю, де вивісив жовто-блакитний прапор, а галичани без опору залишили місто. Щоправда, частина стрільців приєдналася до шепелівського загону[937].

Всупереч союзницьким домовленостям через різке погіршення ситуації командування Добрармії було змушене кинути галицькі частини на протибільшовицький фронт. 4 грудня 1919 р. Начальна команда спрямувала на Бердичів I корпус УГА, в якому залишилося лише 660 вояків.

Подавши рапорт про небоєздатність цього підрозділу, його командант, полковник Шаманек, пішов у відставку. Тому галицький корпус підпорядкували групі денікінського полковника Зеленецького. Ціною великих втрат їй вдалося закріпитися на бердичівській міській залізничній станції. Все місто можна було захопити лише за умови додаткових частин, але вони не надійшли[938].

Через чотири дні внаслідок бойових втрат, а, головно, дезертирства, особовий склад I корпусу зменшився удвічі. Таким чином, дві його бригади фактично припинили існування, тому виникло питання про остаточне розформування корпусу. Зважаючи на цей сумний досвід, а також жалюгідний стан інших частин УГА, стало зрозумілим, що їхнє направлення на фронт не має жодного сенсу, бо є зарані програшним.

Небезпеці повної катастрофи Української Галицької армії вже не міг запобігти і загальний відступ Добровольчої армії, який розпочався 23 грудня 1919 р. Галицькі війська отримали наказ прикривати Вінницю, а після зосередження в районі Жмеринка-Вапнярка мали передислокуватися на південь, до Бірзули. Цей відхід став одним з найтрагічніших в історії УГА і фактично останньою оперативно- тактичною операцією, яку вона провела як цілісна військова формація. Відступ не міг бути здійснений залізничним транспортом, де, зокрема, через корупцію ціна на один вагон досягала 60 тис. крб., а за право отримати потяги точилися конфлікти з денікінцями. Перевозити артилерію, майно, піхоту ґрунтовими дорогами було надзвичайно важко[939].

У найжахливішому становищі опинилися хворі галичани, що під загрозою зброї відмовлялися відступати разом з денікінцями. Багато з них змушені були залишитися серед місцевого населення. Таку ситуацію С. Шухевич порівнював зі «станом того нещасного роз- битка, який остався сам-один на розбурханому океані й бачить, як його товариші, спокійні і безпечні, на великому кораблі відпливають у далеку даль»[940]. Численні мемуаристи досить яскраво зобразили те трагічне явище. Зокрема, Є. Бородієвич відзначав, що «стрільці дуже просилися, щоби їх не оставляли, але на підводи треба було взяти і харчі, і саперське знаряддя». За його твердженням тоді в дорозі загинуло до 50 % особового складу УГА[941]. Нерідкими були факти, коли у запасних вагонах виявляли повно замерзлих трупів. Так, лише випадок врятував життя 14 бідолахам з ампутованими руками чи ногами, які кілька днів просиділи в запломбованому вагоні на станції Крижопіль[942].

Назва історико-публіцистичного твору «Поїзд мерців», що був написаний учасником подій, відомим письменником Юрієм Шкрумеляком, влучно передає містерію цього «відступу-похорону»: «Срільці йдуть з лопатами, вибирають м'якше місце… Лунає наказ: «Виносити мерців!… Списати по картці ім'я, назву, ступінь!…» Командант дає знак; скидають трупи в ями, засипають землею, снігом…»[943].

Виснаження сил і нелюдські умови існування не могли не позначитися на морально-психологічному стані галицького вояцтва.

Це, з одного боку, проявилося в посиленні впливів денікінської пропаганди, коли стрільці починали мимоволі піддаватися закликам вступати до Добровольчої армії. В поширюваних з цього приводу чисельних листівках і відозвах запевнялося, що «лише в ній» кожен може «свободно жити, як вільна людина», або виїхати до Галичини[944]. Водночас, денікінське командування намагалося всіляко переконати українське населення та різні дипломатичні місії, що приєднана УГА сумлінно виконує його накази і знаходиться у високому бойовому стані.

З іншого боку, переконуючи в неможливості воювати під гаслами «єдиної та неділимої», Голова Директорії і Головний отаман С. Петлюра та командувач військами УНР М. Омелянович-Павленко у своїх зверненнях закликали вступати до регулярних і повстанських військ, що діяли в Наддніпрянщині. Опинившись у черговій «змові орієнтацій», стрільці почали вливатися до загонів різних отаманів, які потребували фахових сил.

Посилювався і вплив більшовицької агітації, яка вміло використовувала гасла відновлення української державності. Так, 26 листопада 1919 р. московське радіо повідомляло, нібито 2 тис. галичан вже перейшли на бік Червоної армії, хоча за даними Начальної Команди таких осіб могло бути лише кілька десятків[945]. У виданому 2 грудня 1919 р. наркомом військових і морських справ Л.