Читати книгу - "Очікування шторму"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— На нашій роботі важко сказати: добре, погано. Швидше, поверхово. Прізвище, ім'я. Номер кімнати, в якій живе… Ну й ще… О котрій годині йшов, о котрій повертався.
— Коли бачили Сизова востаннє, не пам'ятаєте?
— Дуже добре пам'ятаю. Того самого вечора чотирнадцятого. Йдучи з готелю, Сизов поклав на цей столик ключ. І, можна сказати, мені доповів. Каже: «Петре Євдокимовичу, якщо подзвонять зі штабу, повернуся після дванадцятої. З Мишком Роксаном до дівчат їдемо…»
Ніч
— Страшно, — сказала Тетяна. — Сьогодні ти залишишся в мене.
— Раніше ти не дозволяла цього, — спокійно відповів Роксан.
— У твоїх словах я не чую радості.
— О п'ятій годині ранку я виїжджаю в Сочі по продукти.
— Не можна відмінити поїздку?
— Наказ може відмінити лише старший начальник.
— Я все забуваю, що ти офіцер.
— Треба тренувати пам'ять.
Вони йшли темною вулицею. Місяця на небі не було. Й зірок на ньому здавалося менше, ніж завжди.
— Ти обіцяв подарувати мені ліхтарик, — сказала Тетяна.
— Ось він. — Роксан поклав ліхтарик їй у руку.
Тетяна натисла кнопку. Пляма яскравого світла ковзнула по листі. Завмерла.
— Бузок, — сказала Тетяна. — Персидський.
— Наламаємо.
— У мене є великий букет.
— Нехай буде два. — Роксан перестрибнув через невисоку огорожу. Й затріщало віття…
Вони поставили букет у літрову банку, тому що ваза була зайнята іншим букетом, і наповнили банку хлорованою водою з крана.
— Звичайно я не опускаю квіти в таку воду, — сказала Тетяна. — Я наливаю воду, годин п'ять даю їй відстоятися. Поки вийде хлорка…
— За цей час бузок зав'яне, — заперечив Роксан.
— Бузку багато.
— Так. Але скоро він відійде.
… Лежали мовчки. Й вона чула в темряві його спокійне дихання. І бачила його голову, що, наче камінь, вминала подушку. Вона знала, що він не спить. І її пригнічувала мовчанка, яка затягнулася.
Вікно було відчинене. Пізній місяць зазирав у кімнату запитливо, але дружелюбно. Прохолода, свіжа, нічна, приємно лоскотала шкіру обличчя, плечей, рук.
Раптом він запитав:
— Ти мене кохаєш?
— Як ти мене.
— Це не відповідь.
— І не запитання.
— Ти нічого не хочеш сказати мені?
— Хочу.
— Говори.
— Зі мною сталася біда.
— Зі мною також.
— У мене страшна біда.
— У мене страшніша.
— Ні. Страшнішої біди не може бути. До мене приходила жінка. Вона сказала, що Сизов був німецький шпигун.
— Чому ж ти досі жива?
— Я підписала папірці. Й отримала гроші.
— Багато?
— Десять тисяч.
— Що ж тепер робитимеш?
— Я хочу втекти, сховатися.
— Куди втекти, де сховатися?
Він лежить нерухомо. Не дивиться на неї. Не хоче бачити її обличчя. Великих, наляканих очей.
— Не знаю, — відповідає вона.
— Утечеш — заплутаєшся ще більше. Це не вихід. Слухай мене. Завтра подзвони Каїрову. Й, не називаючи себе, попроси зустрітися з ним де-небудь у безлюдному місці. Припустимо, в міському саду. В усьому йому зізнайся. І ще скажи, що я прийду до нього ввечері, як тільки повернусь із Сочі.
— Чому в безлюдному місці? — запитала Тетяна.
— Можливо, вони стежать за тобою.
— Вони. Вони й тебе хотіли завербувати?
— Так. Тільки обломилося, не вдалося.
— Чому ж ти живий?
— Тому що мертвий інший.
— Отже, це ти Сизова… — прошепотіла вона.
Він повернувся, подивився їй у вічі.
Михайло Георгійович Роксан вийшов з квартири Тетяни Дорофєєвої о четвертій годині п'ятнадцять хвилин. Він не замовив машину. Й тепер повинен був добиратися до місця служби пішки.
Займалося на світ. Небо було ще сіре. Видимість погана. Під аркою, що виводила з внутрішнього двору на вулицю, скупчилася темрява.
Невідома жінка, відділившись од стіни арки, раптом перепинила Роксану дорогу. Постать жінки здавалася рівною, наче стовп.
— Руки геть від пістолета! — владно сказала жінка. — Отак… Поклін од Сизова, Роксане.
Оленка їде в місто
Завгоспа в госпіталі не любили. В усякім разі, медичні сестри. Він був старий, скупий, підозрілий. Словом, чоловік паршивий. І молодість дратувала його. Медичним сестрам він завжди шкодив у дрібницях. Ліжко з прорваною сіткою запропонує, електричну лампочку не видасть: не належить, мовляв, стара лампочка перегоріла завчасно. З лікарями ж і з іншими старшими начальниками завгосп був запобігливо чемний, уважний. І начальство прихильно до нього ставилося. Й по-простому величало Федотовичем.
Оленка давно мріяла зробити шестимісячну завивку. В неї було світле рівне волосся, а їй хотілося, щоб воно кучерявилось, мов у баранчика чи хоча б як у хірурга Сари Аронівни. Й Оленка накручувала його на бігуді. Та вже вранці воно розкручувалось і обвисало. Жіночого майстра перукарня при госпіталі не мала. Вибратися ж
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Очікування шторму», після закриття браузера.