Читати книгу - "Зоряні крила"

Як несамовитий ждав Полоз нового польоту до Ковпака. А тут, ніби навмисне, білоруси розвинули діяльність по гітлерівських тилах, повели бої; з'явилися у них поранені, довелося возити їм багато патронів; здавалося, ніколи вже не пошлють до Ковпака його надійний ЛІ-2.

Але наступила така ніч, коли Полоз із своїм літаком знову опинився на партизанському аеродромі. Тільки-но виключили мотори, майор уже опинився на землі і швидко пішов, майже побіг до Ковпака.

— Поспішаєш? — засміявся старий партизан. — Є для тебе новини. От тільки почекай, дай трохи звільнитися, тоді з тобою поговоримо. Справа серйозна.

— Вона жива? — вирвалося у Полоза.

— Жива. Не підстрибуй на одному місці. Поговорити треба. Почекай, поки з людьми діла закінчу…

Полозові тепер здавалося, ніби Ковпак веде силу-силенну непотрібних розмов, навмисне відтягає час, робить якісь незначні справи, які, напевне, можна було б відкласти. Тепер хвилини тяглися одна за одною повільно, мляво. Велика секундна стрілка на точному годиннику ніби по мерзлому циферблату біжить, глянеш на неї, а вона все на старому місці, секунди дві-три пройде, а потім ніби стане…

— Ходімо до мене в хижу, — нарешті запросив Ковпак, коли найневідкладніші справи було зроблено, — будемо вечеряти і говорити.

В сусідній кімнаті на столі стояла скромна вечеря. Ковпак сів на лаву, своїми гострими і водночас дуже добрими очима глянув на Полоза і сказав:

— Ну так от, бачу я, як тобі не терпиться все знати. Жива і здорова твоя дружина. Більше того, у нас вона.

— Де? — аж підскочив Полоз.

— Почекай, прийде час — побачитеся. Поговорити нам з тобою і добре подумати треба.

— Про що думати?

— Зараз скажу, — Ковпак поклав у рота шматок хліба, довго жував, проковтнув. — Чорти б їх забрали, обіцяли дантиста прислати, щоб зуби мені зробив, так і досі не шлють, а без зубів знаєш, як погано партизанові…

— Ви мені зуби не заговорюйте, товаришу Ковпак.

— А я і не заговорюю. Давай про твою дружину поміркуємо. Недавно з'явилася вона в нашому загоні; посилав я туди одну молодицю, і вона привела її. Розповідала мені Віра Михайлівна всю свою історію. Дуже вона неймовірна, хоча ми тут до всякого вже звикли.

Ковпак помовчав, знову пожував, ніби кожне слово обсмоктував.

— Так, — продовжував він. — Значить, потрапила вона до концтабору в Дарницю, і на поруки її взяв не хто інший, як гестапівка Берг. І не тільки пригріла, але і вилікувала і, можна сказати, врятувала життя. Тоді запропонувала почати працювати на німців. Зробили вони те фото провокаційно — креслення ті залишалися далеко від Києва, а як у руки гестапо потрапили — невідомо. Коли трапилася нагода, Соколова втекла, і гестапо не гаючись нагороду за її голову призначило. Так розповідає Соколова, і я їй вірю.

— Так в чому ж справа? Що вас бентежить?

— А бентежить мене трохи ваша зустріч, — відповів Ковпак. — Це ж ти тепер за всяку ціну намагатимешся її на Велику землю вивезти, а я хочу тебе попросити нього не робити.

— Чому? Людина поранена була, по концтаборах поневірялася…

— Все правильно. А тепер подумай, що буде, коли вона з таким хвостом додому повернеться. Те, що для нас тут здається цілком природним, там може викликати багато підозрінь. І сама вона нічого не зможе довести… От і можемо ми втратити дуже хорошу людину. Звичайно, після перемоги все ясним стане, але до того часу багато горя у неї може бути…

— Це чиста правда, — сказав Полоз.

Зараз він думав про Ковпака з величезною повагою. От сидить у цій звичайній сільській хаті вже літній і дуже мудрий чоловік, і життя кожної людини, її честь і добре ім'я для нього дороге; заплямувати даремно він нікого не дозволить. Полоз раптом відчув, яке це щастя, що Віра Михайлівна потрапила саме сюди, до партизанів.

— Мабуть, ви праві, — сказав він, встаючи з-за столу. — Хай повоює з вами; зараз це для неї найпочесніше місце…

— От я теж так думаю, — примружив очі Ковпак. — Про розмову нашу ти їй зараз нічого не говори… Нащо людині, та ще в партизанському загоні, зайвий раз настрій псувати? Досить нам уже його німці зіпсували.

— Звичайно, — сказав Полоз, — я їй нічого говорити не буду. Де мені її зараз побачити?

— Через дві хати ліворуч.

— Мені можна іти?

— Іди, тільки не затримуйся довго. Через дві години поранених привезуть, через три летіти можна.

— Добре, я не затримаюсь.

Полоз вибіг з хати, різко завернув ліворуч. На мить спинився. От зараз вона буде, ця хвилина, якої так чекав він довгі місяці.

У другій хаті ліворуч ще світився благенький вогник. Полоз підійшов до вікна, глянув. Забрехала собака, потім замовкла. Біля столу в хаті сиділа якась дуже знайома і водночас чужа жінка. Ох, як же вона змінилася і постаріла за ці місяці! — Полоз зайшов у сіни, постукав.

— Заходьте, — почувся знайомий голос.

Тут уже майор Полоз не витримав. Він кинувся в хату, схопив Віру Михайлівну в обійми і, незважаючи на зацікавлені гострі очі, які несподівано з'явилися і на печі, і на лаві, став цілувати дороге обличчя.

Йому не треба було слухати якісь розповіді і вишукувати докази. Досить тільки глянути в ці рідні, любі очі, щоб назавжди переконатися: брехати вони не можуть.

— Я знала, що ти прийдеш, — нервово гладячи його по голові огрубілою рукою, говорила Віра Михайлівна, — я знала, що ти будеш тут, інакше бути не могло…