Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

звиватися, хапати повітря ротом. Випрошувати воду, яку мої тюремники лили по краплі крізь решітку вгорі. Часом вони крізь неї сцяли, і я ще був за це вдячний. Відтоді я жодного разу не ставав прямо. Правду кажучи, гадки не маю, як залишився при своєму розумі. — Ґлокта на мить замиcлився над цим, а тоді стенув плечима. — А може, й не залишився. Хай там як, ось які жертви приносив я. А які жертви принесете ви, аби тільки зберегти таємниці Сульта?

Відповіді не було — тільки кров лилася з-під зап’ястків Ґойла і збиралася в калюжу довкола блискучого каменя, що позначав Будинок питань у місті Кельн.

— Хе. — Ґлокта міцно взявся за ціпок і нахилився, щоб зашепотіти Ґойлові на вухо: — У людини є маленький шматочок плоті між яйцями й анусом. Його не можна побачити, не будучи гімнастом чи не маючи неприродної пристрасті до дзеркал. Ви розумієте, про що я. Чоловіки годинами думають про місце перед ним і майже стільки ж — про місце за ним, але як щодо тієї маленької ділянки плоті? Її незаслужено ігнорують.

Він зачерпнув кілька цвяхів і злегка задзеленчав ними в Ґойла перед носом.

— Сьогодні я хочу це виправити. Розпочну там і поволі віддалятимуся. І повірте мені: після того як я закінчу, ви до скону думатимете про ту ділянку плоті. Чи принаймні думатимете про місце, де вона була. Практику Коско, будьте ласкаві, допоможіть очільникові зняти штани.

— Університет! — заревів Ґойл. Уся його лисувата голова виблискувала потом. — Сульт! Він в Університеті!

«Так швидко? Це майже розчаровує. А втім, мало які задираки добре витримують побої».

— Що він там робить у такий час?

— Я… Я не…

— Погано стараєтеся. Прошу, штани.

— Сільбер! Він із Сільбером!

Ґлокта насупився.

— Управителем Університету?

Ґойл швидко перевів погляд із Ґлокти на Коску й назад. Міцно заплющив очі.

— Адептом-демонологом!

Довга пауза.

— Що-що?

— Сільбер — він не лише керує Університетом! Він проводить… експерименти.

— Експерименти якого штибу? — Ґлокта різко тицьнув головкою молотка в закривавлене лице Ґойла. — Поки я не прибив ваш язик до столу.

— Окультні! Сульт уже давно надавав йому гроші! Відколи з’явився Перший з-поміж магів! А може, й іще довше!

«Окультні експерименти? Фінансування від архілектора? Це аж ніяк не у стилі Сульта, проте пояснює, чому ті кляті Адепти чекали від мене грошей, коли я вперше до них прийшов. І чому Вітарі та її цирк тепер працюють там».

— Які це експерименти?

— Сільбер… він може встановлювати зв’язок… із Потойбіччям!

— Що?

— Це правда! Я сам бачив! Він може щось дізнаватись, якісь таємниці, що їх не можна дізнатись інакше, а тепер…

— Так?

— Він каже, що знайшов спосіб провести їх сюди!

— Їх?

— Він називає їх Оповідачами Таємниць!

Ґлокта облизав сухі губи.

— Демони?

«Я гадав, що Його Преосвященство не терпить забобонів, але весь цей час… Яке нахабство!»

— Він каже, що може насилати їх на ворогів. На ворогів архілектора! Вони до цього готові!

Ґлокта відчув, як у нього засіпалося ліве око, і притиснув до нього тильний бік долоні. «Рік тому я реготав би до упаду і прип’яв би його до стелі. Але тепер усе інакше. Ми заходили до Будинку Творця. Бачили, як усміхалася, палаючи, Шікель. Якщо вже є пожирачі. Якщо вже є маги. Чому б не бути й демонам? Чого це їх не може бути?»

— Яких саме ворогів?

— Верховного суддю! Першого з-поміж магів! — Ґойл іще раз міцно заплющив очі, а тоді заскавчав: — Короля.

«А-а-а-а-а. Короля. Оце словечко — саме така магія, яка мені потрібна». Ґлокта повернувся до Арді й показав їй широку прогалину між передніми зубами.

— Будьте ласкаві, підготуйте зізнання.

— Підготувати… — Вона на мить витріщилася на нього — бліда, із круглими очима, — а тоді кинулася до столу архілектора, підхопила аркуш паперу, перо й закалатала пером у пляшечці з чорнилом. Зупинилася. Рука в неї тремтіла. — Що написати?

— О, щось на кшталт: «Я, очільник Ґойл, зізнаюся в участі у зрадницькій змові Його Преосвященства архілектора Сульта з метою…» — «Як би це сформулювати?» Він здійняв брови. «Як можна назвати це непрямо?» — «З метою застосування диявольських мистецтв проти його королівської величності та членів його Закритої Ради».

Кінчик пера незграбно зашкрябав по паперу, розсіюючи цятки чорнила. Арді продемонструвала Ґлокті хрусткий папір.

— Підійде?

Він згадав прекрасні документи, які готував практик Фрост. Елегантний, плавний почерк, бездоганні формулювання. «Кожне зізнання — витвір мистецтва». Ґлокта сумовито поглянув на заляпану чорнилом базгранину, яку тримав у руці.

— Ще зовсім трохи — і вийшло б нечитабельно, але підійде. — Він підсунув документ під тремтливу руку Ґойла, а тоді взяв у Арді перо і просунув його Ґойлові між пальців. — Розпишіться.

Ґойл схлипнув, шморгнув носом і наґрамузляв унизу своє ім’я, наскільки це було можливо із прип’ятою цвяхом рукою. «Я перемагаю, і нарешті смак перемоги майже солодкий».

— Чудово, — промовив Ґлокта. — Витягніть ці цвяхи і знайдіть якийсь бинт. Прикро було б, якби він помер від крововтрати, не діставши змоги надати свідчення. Тільки заткніть йому рота: наразі я почув достатньо. Ми підемо до верховного судді разом із ним.

— Стривайте! Стривайте! Стр!..

Ґойлові крики різко урвалися: найманець із болячками запхав йому до рота брудну ганчірку. Карлик витягнув зі скрині щипці. «Ми так далеко зайшли, а ще й досі живі. Які на це шанси?» Ґлокта пошкандибав до вікна й зупинився, розтягуючи зболілі ноги. Пролунав приглушений крик: із Ґойлової руки вирвали перший цвях. Однак Ґлокта був думками деінде. Він дивився в бік Університету, високі шпилі якого в димчастому мороці скидалися на дряпучі пальці. «Окультні експерименти? Виклики й насилання?» Він кисло облизав голі ясна. «Що там відбувається?»

— Що там відбувається?

Джезаль ходив сюди-туди дахом Великої вежі, сподіваючись, що так він схожий на тигра у клітці, але, мабуть, більше нагадував злочинця на ранок власного повішення.

Дим затягнув місто кіптявим покривалом, і в ньому неможливо було зрозуміти, що відбувається далі ніж на пів милі. Штабні офіцери Варуза, що розсіялися довкола парапетів, раз у раз викрикували безглузді та страшенно суперечливі звістки. Бої точилися на Чотирьох Кутах, на Мідлвей, по всьому центру міста. Бої точилися на суходолі й на морі. Надія начисто зникала, а тоді вони раптом опинялися за крок до визволення. Але в одному сумнівів не було. Внизу, за ровом Аґріонта, активність гурків не вщухала, і це лякало.

Площу за воротами досі заливало дощем із арбалетних стріл, але на кожен гуркський труп, на кожного пораненого, якого тягнули геть, припадало п’ятеро інших бійців, які висипали з охоплених вогнем будівель, наче бджоли з розтрощеного вулика. Вояки там юрмилися жвавими сотнями, оточуючи весь Аґріонт дедалі щільнішим кільцем із людей і сталі. Вони ховалися за дерев’яними ширмами, пускали стріли вгору, на бійниці. Бій барабанів невпинно наближався й тепер розходився луною по місту. Вдивляючись у підзорну трубу й напруживши всі м’язи в намаганні її втримати, Джезаль почав помічати, що внизу розсіялись якісь дивні постаті.

Високі та граційні, ці постаті впадали в око завдяки перлово-білим обладункам, оздобленим блискучим золотом, і ходили