Читати книгу - "Леопард"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Харрі просунув пальці у куточки рота. Намацав шпичаки. Спробував натиснути на один з них знизу — марно. Відчув, як душить кашель, і коли не міг дихати, в очах йому потемніло. Він збагнув, що через шпичаки набрякла гортань, отже, незабаром він, можливо, задихнеться. Дріт, який прив’язали до ручки на дверях. Відтятий палець. Випадковість чи Тоні знається зі Сніговиком? І замірився його перевершити?
Харрі копнув стіну і загорлав, напружуючи голосові зв’язки, але металева куляка заглушувала крик. Він знемігся. Прихилився до стіни, силкуючись нехтувати біль, стиснув зуби. Десь він читав, що людина спроможна кусатися аж ніяк не гірше за білу акулу. Але все одно він спромігся лише трішечки зрушити шпичаки всередину, а потім вони знову примусили його роззявити рота. Вони ніби пульсують, ніби живе залізне серце б’ється у нього в роті. Він помацав мотузку, що стирчала з рота. Всі інстинкти наказували йому смикнути за мотузку й витягти нарешті кулю. Але він на власні очі бачив, що трапиться, він бачив світлини з місця злочину. Але якби він не бачив…
І цієї ж таки миті Харрі збагнув. Збагнув не лише те, як помиратиме сам, але й як померли решта. І який у тому був сенс. Нісенітниця, але йому стало смішно. Усе так по-диявольському просто. Так по-диявольському просто, що лише диявол здатен таке вигадати.
Алібі Тоні Лейке. Не було у нього ніякого спільника. Хоч, точніше, його спільницями стали самі жертви. Коли Боргні та Шарлотта прийшли на самоті до тями після того, як їм впорснули наркотик, вони й гадки не мали, щó в них у роті. Боргні зачинили у підвалі. Шарлотта лежала на вулиці, але від її рота дріт протягли до багажника розбитого авто, тож як вона не шкреблася й не билася об кришку багажника, він так і не відчинився. Ніхто з них не мав змоги вилізти звідти, де їх закрили, тож коли біль ставав нестерпним, вони вчиняли цілком передбачувано. Смикали за мотузку. А якби вони знали, що трапиться? Чи ущух би біль перед надією, сподіванням на те, що, смикнувши за мотузку, вони втягнуть шпичаки назад у цю незбагненну кульку? І поки дівчата повільно, але неминуче піддавалися сумніву й, врешті-решт, вчиняли неминуче, Тоні Лейке був далеко — вечеряв з інвесторами чи, може, навіть читав доповідь, цілком певний, що жертви довершать його справу. Забезпечивши йому непохитне алібі на час убивства. Строго кажучи, він їх навіть не вбивав.
Харрі замотав головою, сподіваючись визначити радіус, у межах якого сталевий дріт не натягувався.
Він має щось вдіяти. Хоч що-небудь. Харрі застогнав, йому видалось, що дріт натягнувся, тож він затамував подих і прикипів поглядом до дверей. Чекав, що вони ось-ось розчиняться, і…
Нічого не трапилось.
Він силкувався згадати, як ван Боорст показував йому яблуко, як далеко вистромлялися шпичаки, коли не було спротиву. Якби ж він міг роззявити рота ширше, якби ж лише щелепи…
Харрі заплющив очі. Він був уражений, якою звичайною й очевидною йому видалась ідея, що спала йому на гадку, й те, що він геть їй не заперечував. Навпаки, відчув полегшення. Полегшення, бо він мусив завдати собі навіть більшого болю, а якщо знадобиться, позбавити себе життя, намагаючись вижити. Це було логічно, просто непроглядну порожнечу сумнівів витіснила ясна, світла, безумна думка. Харрі, перевернувшись на живіт, наблизив голову до U-подібної скоби у стіні так, щоб натяг дроту трохи послабився. Потім обережно підвівся навколішки. Помацав щелепу. Знайшов місце. Місце, у якому зійшлося все: біль, щелепна кістка, сплутаний вузол нервів та м’язів, котрі ледве утримували щелепи укупі після гонконзького випадку. Він не спроможеться завдати собі достатньо сильного удару, отже, доведеться цілком сподіватися на вагу власного тіла. Харрі помацав гвіздок пальцем. Він випирав зі стіни сантиметрів на чотири. Звичайнісінький цвях з великою, широкою шляпкою. Якщо стане сили тяжіння, він знищить усе на своєму шляху. Харрі прицілився, упнувся щелепою у шляпку гвіздка, трохи підвівся, щоб розрахувати кут падіння. Прикинути на око, як глибоко треба ввігнати цвях. Шия, нерви, параліч. Вирахував. Не те щоб Харрі діяв холоднокровно й спокійно. Але все одно вирахував. Живосилом себе примусив. Шляпка у гвіздка була не така рівненька, як рисочка на літері «Т», а трохи під нахилом, тому не було ніяких гарантій, що коли він її витягатиме, вона не вирве все, за що зачепиться. Насамкінець він спробував поміркувати, чи все завбачив. І збагнув, що підсвідомо зволікає.
Харрі глибоко вдихнув.
Тіло відмовлялося слухатися, пручалося, противилося. Не хотіло, щоб голова падала на цвях.
— Ідіот! — намагався крикнути Харрі, але натомість почулося лише якесь хрипіння. Він відчув, як щокою котиться тепла сльоза.
«Досить скиглити, — подумав він. — Зараз час трішки померти».
І він дозволив голові впасти.
Цвях прийняв його, глибоко зітхнувши.
Кая обмацувала все, шукаючи мобільний. «Карпентери»[127] щойно одноголосно прокричали «Stop!», а Карен Карпентер відповіла: «Oh, yeah wait a minute[128]». Мелодія есемески.
На місто вже раптово й безжалісно спала пітьма. Кая відіслала Харрі три повідомлення. Розповіла, що трапилось, і про те, що поставила авто скраю вулиці, де стоїть вілла, на яку заїхала Лене Галтунг, тож тепер вона чекає подальших настанов, і щоб він хоч якось виявив ознаки життя.
Молодець! А тепер приїзди й забери мене на вулиці на південь від церкви. Знайдеш легко, тут це єдина цегляна будівля. Заходь просто всередину, двері не зачинено. Харрі.
Вона надиктувала адресу водієві, той, кивнувши, позіхнув і завів двигуна.
Їдучи освітленими вулицями, Кая встигла наклацати: «Вже їду». Вулкан освітлював вечірнє небо, ніби заграва, затьмарюючи зірки й забарвлюючи все навколо ледве помітним криваво-червоним мерехтінням.
За чверть години вони виїхали на темну вулицю, яка скидалася на вирву від бомби. Перед крамницею висіли парафінові лампи, світло чи то знову виключили, чи то в цьому районі його взагалі не було.
Водій, пригальмувавши, показав на будівлю. Помешкання ван Боорста. Справді, то виявився геть невеличкий цегляний будиночок. Кая роззирнулася. Далі вулицею зауважила два «ренджровери». Повз неї, гуркочучи, промайнуло два мопеди, блимаючи фарами. З-за якихось дверей лунало важке африканське диско. То там, то тут Кая зауважувала вогники від цигарок та білки очей.
— Wait here[129], — мовила Кая, прибрала волосся під кашкета і, знехтувавши застереженнями водія, відчинила
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леопард», після закриття браузера.