Читати книгу - "Історія Лізі"

були намочені рясним дощем. Осяйні блискавки спалахували всередині чорних штормових кучугур, а між двома з них, сполучаючи їх, наче фантастичний казковий міст, зависла подвійна райдуга, що вигнулася дугою над горою Кранмор, утворюючи синю амбразуру з нерівними краями. Поки Лізі спостерігала, ця амбразура закрилася й відкрилася інша, над горою, назву якої Лізі не знала, і райдуга з’явилася знову Під цими хмарами озеро Касл-Лейк здавалося брудною темно-сірою плямою, а басейн Літл-Кін-Понд був схожий на чорне око мертвої гуски. Здійнявся вітер, але на диво теплий, і коли її волосся відірвалося від скронь, Лізі піднесла вгору руки, ніби наготувалася полетіти — не на чарівному килимі-самольоті, а на звичайній алхімії літньої грози.

— Мендо! — вигукнула Лізі. — Я рада, що я жива!

— І я теж, — серйозним тоном сказала Аменда й простягла перед собою руки.

Вітер підхопив її волосся, яке уже взялося сивиною, і розвіяв його, як волосся дитини. Лізі обережно стиснула пальці сестри у своїх пальцях, намагаючись не зробити їй боляче там, де в неї були шрами від порізів, і водночас відчуваючи, як заполоняє її саму дика сила природи. Над головою в неї гуркотів грім, теплий вітер налітав усе потужнішими поривами, а за дев’яносто миль на заході грози бурхливими потоками стікали вниз по гірських ущелинах. Аменда пішла в танець, і Лізі стала танцювати з нею, їхні босі ноги топталися по траві, їхні сплетені руки здіймалися в небо.

— Так! — вигукнула Лізі, намагаючись перекричати гуркіт грому.

— Що так? — крикнула Аменда їй у відповідь. Вона знову сміялася.

— Так, я хочу вбити його!

— І я сказала те саме! Я допоможу тобі! — гукнула Аменда, і тут залопотіли перші краплі дощу, й вони побігли до машини, обидві сміючись і тримаючи з’єднані руки над головою.

6

Вони встигли сховатися під дашком автомобіля раніше, ніж почалася перша з півдванадцятка злив, які випали того полудня, і в такий спосіб їм пощастило залишитися сухими, бо якби вони бодай трохи затрималися, то вимокли б до рубця; через тридцять секунд по тому, як упали перші краплі, вони вже не могли бачити найближчого столика для пікніка, що був не далі як за двадцять ярдів. Дощ падав холодний, а в машині було тепло, й шибки вікон одразу запотіли. Лізі запустила мотор і ввімкнула склообігрівач. Аменда схопила мобільник Лізі.

— Пора зателефонувати міс Баґі Бамперс, — сказала вона, назвавши Дарлу її дитячою кличкою, якої Лізі не чула вже багато років.

Лізі подивилася на свого годинника й побачила, що вже по третій. Небагато шансів, що Канті й Дарла (колись відома, як Баґі Бамперс — і ненавиділа ж вона це прізвисько!) досі обідають.

— Мабуть, вони вже у дорозі від Портленда до Оберна, — сказала вона.

— Так, мабуть, вони там, — погодилася Аменда, говорячи до Лізі таким тоном, ніби Лізі була ще дитиною. — Тому я й хочу зателефонувати на мобільник міс Баґі.

«Це Скот винен, що я досі технологічно так погано озброєна, — хотіла була сказати Лізі. — Після того як він помер, я дедалі більше відстаю від прогресу. Я досі навіть не купила плеєра DVD, тоді як усі вже його мають».

Але вона сказала зовсім інше:

— Якщо ти назвеш Дарлу міс Баґі Бамперс, то вона вимкне слухавку, навіть якщо впізнає, що це ти.

— Я ніколи так не зроблю, — відказала Аменда, дивлячись на зливу. Вона перетворила вітрове скло БМВ на річку зі скляним дном. — А ти знаєш, чому я та Канті мали звичай так її називати й чому це було так підло з нашого боку?

— Ні.

— Коли їй було три або чотири роки, Дарла мала ляльку з червоного каучуку. Це й була первісна Баґі Бамперс. Дарла дуже любила ту свою давню іграшку. Однієї холодної ночі вона поклала міс Баґі грітися на радіатор, і лялька розтанула. Святий лисий Христосе, якби ти чула, який то був сморід!

Лізі доклала всіх зусиль, щоб на цей раз утриматися від сміху, але не змогла. Оскільки її горло було стиснуте, а рот закритий, сміх вирвався через ніздрі, бризнувши їй на пальці прозорими соплями.

— Оце гарно, мем, ой як гарно! — сказала Аменда.

— У бардачку лежить пачка паперових серветок, — сказала Лізі, почервонівши до корінців волосся. — Ти не подаси мені кілька?

Але тут вона уявила собі міс Баґі Бамперс, розплавлену на радіаторі, а ця картина поєдналася з найсоковитішою лайкою Дарли — святий лисий Христосе, — і вона знову зареготала, хоч і відчувала, який смуток ховається, наче кисло-солодка перлина, під її веселістю, що спричинена зіставленням завжди такої організованої роби-так-як-мені-хочеться-люба дорослої Дарли і примарної дитини, що ховалася десь у ній, тієї вимазаної джемом і часто розлюченої дитини, якій завжди було чогось треба.

— О, просто витри їх об кермо, — сказала Аменда, засміявшись тепер і сама. Вона тримала руку з телефоном притиснутою до живота. — Я зараз упісяюсь.

— Якщо ти обпісяєш цю піжаму, Амендо, вона розплавиться. Подай мені ті клятущі серветки.

Аменда, все ще сміючись, відкрила бардачок і подала їй серветки.

— Ти думаєш, що зможеш їй додзвонитися? — запитала Лізі. — В такий дощ?

— Якщо вона не вимкнула телефон, я їй додзвонюся. А якщо вона не в кіно чи в чомусь такому, то він у неї завжди увімкнений. Я розмовляю з нею майже щодня — іноді двічі на день, якщо Мет виїздить на одну зі своїх лекційних оргій. Бо іноді Метці їй телефонує, і тоді Дарла переказує мені все, що та сказала. Дарла єдина в усій нашій родині, з ким Метці ще іноді має бажання поговорити.

Лізі вислухала її з великою цікавістю. Вона й гадки не мала, що Аменда та Дарла розмовляють між собою про проблемну дочку Аменди. Їй хотілося поговорити на цю тему більше, але вона подумала, що зараз не час для цього.

— А що ти їй скажеш, коли додзвонишся?

— Я тільки послухаю, що вона казатиме. Мені здається, я все обміркувала, але якщо я тобі розповім про це наперед, воно втратить… Ну, я не знаю. Свіжість. Вірогідність. Усе, чого я хочу, це утримати їх обох якнайдалі звідси, щоб вони сюди не прителіпалися й не…

— …спіймалися в сортувальну машину Макса Сілвера? — запитала Лізі.

Протягом багатьох років усі вони працювали в містера Сілвера. Двадцять п’ять центів за кожен барель викопаної картоплі, а потім треба було вичищати бруд із-під нігтів до самого місяця лютого.

Аменда подивилася на неї гострим поглядом, потім усміхнулася.

— Щось подібне. Дарла й Канті можуть бути дуже надокучливими, але я