Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Поллі, що сталося? Ти зла на Алана? Бо ти ж знаєш, він би нізащо не вчинив щось таке, що…
– Я вже нічого не знаю, – промовила Поллі. – Якщо я тебе щось запитала, що перетинає якісь межі, вибач. Тому прошу, постав мене на очікування й підключи, як тільки зможеш, чи мені треба йти й самій його знайти?
– Ні, я вас з’єднаю, – сказала Шила.
Її серце дивно стривожилося, ніби сталося щось страшне. Вона, як і багато жінок Касл-Рока, думала, що Алан із Поллі глибоко закохані, і, як і багато інших жінок міста, Шила сприймала їх як персонажів похмурої казки, де в кінці все стане добре… любов якось цьому посприяє. Але тепер Поллі здавалася більше ніж просто злою. Здавалося, їй дуже болить і вона відчуває ще дещо. Шилі те дещо здавалося ненавистю.
– Ставлю тебе на очікування, Поллі. Це може зайняти трохи часу.
– Нічого. Дякую, Шило.
– Прошу.
Вона натиснула кнопку утримання й знайшла сигарету. Запалила і глибоко затягнулася, похмуро споглядаючи невеличкий миготливий індикатор.
16
– Алане? – заговорив Генрі Пейтон. – Алане, ти там?
Голос звучав ніби зсередини порожньої коробки солоних крекерів.
– Тут, Генрі.
– Пів години тому мені дзвонили з ФБР, – промовив Генрі з коробки крекерів. – Нам просто капець як пощастило з тими відбитками.
Серцебиття Алана перемкнулося на наступну передачу.
– З тими, що на ручці дверей Нетті? Частковими?
– Так. Маємо гіпотетичний збіг із чоловіком, що живе прямісінько у вас у місті. Один попередній злочин – дрібна крадіжка в 1977-му. Маємо також його відбитки з військової служби.
– Ну та не муч уже – хто це?
– Звати персону Г’ю Альберт Пріст.
– Г’ю Пріст! – вигукнув Алан. Він би менше здивувався, якби Пейтон назвав ім’я Дж. Денфорт Квейл[132]. Наскільки Аланові відомо, обоє чоловіків знають Нетті Кобб приблизно на одному рівні. – Навіщо Г’ю Прістові вбивати пса Нетті? Або розбивати Вілмі вікна, як на те пішло?
– Я не знаю цього джентльмена, тому нічого не можу сказати, – відповів Генрі. – Може, забереш його й запитаєш сам? І взагалі, може, зроби це зараз же, поки він весь не рознервувався й не вирішив відвідати родичів у якомусь Застум-Сіті, Південна Дакота?
– Хороша ідея, – сказав Алан. – Я поговорю з тобою пізніше, Генрі. Дякую.
– Просто тримай мене в курсі, скауте. Це все одно мала б бути моя справа, сам знаєш.
– Так. Я повідомлятиму.
Пролунав різкий металевий звук – біньк! – коли з’єднання обірвалося, після чого Аланове радіо транслювало відкритий гул телефонної лінії. Алан загадався, що «Найнекс»[133] і AT&T[134] подумали б про їхні ігри, тоді нахилився, щоб повісити мікрофон на місце. Коли він це зробив, гул телефонної лінії перервав голос Шили Бріґгем – нехарактерно нерішучий.
– Шерифе, у мене на лінії на утриманні Поллі Чалмерз. Просить підключити тебе, як тільки зможу. Десять-чотири?
Алан кліпнув.
– Поллі?
Раптом він злякався, як лякаєшся, коли тобі телефонують о третій ночі. Поллі ніколи раніше не просила про такі послуги, і якби його запитали, Алан сказав би, що вона б нізащо так не вчинила: це б суперечило її ідеї про правильну поведінку, а для Поллі правильна поведінка – річ вельми важлива.
– Шило, а вона не сказала, чого це стосується? Десять-чотири?
– Ні, шерифе. Десять-чотири.
Ні. Звісно не сказала. Це він також знав. Поллі не розводиться про свої справи просто так. Те, що Алан взагалі запитав, показує, наскільки він збентежений.
– Шерифе?
– Підключи її, Шило. Десять-чотири.
– Десять-сорок, шерифе.
Біньк!
Він стояв під сонячним світлом, серце лупило надто сильно й надто швидко. Це йому не подобалося.
Тоді знову пролунало «біньк!», за яким – голос Шили, віддалений, ледве чутний.
– Говори, Поллі, я вас з’єднала.
– Алане?
Голос був такий гучний, що він аж відсахнувся. То був голос велетня… злого велетня. Це він уже зрозумів, одного слова вистачило.
– Я тут, Поллі. Що сталося?
Якусь мить панувала тиша. Десь усередині деренчало слабке бурмотання інших голосів на інших дзвінках. Часу вистачило, щоб він загадався, чи не зник зв’язок… ледь не сподіваючись.
– Алане, я знаю, що це відкрита лінія, – заговорила Поллі, – але ти зрозумієш, про що я. Як ти міг? Як ти міг?
Ця розмова дещо йому нагадувала. Дещо.
– Поллі, не розумію, про що…
– А я думаю, розумієш, – відповіла вона. Її голос ставав дедалі хрипкішим, важчим для розуміння, й Алан усвідомив, якщо вона ще не плаче, то скоро плакатиме. – Важко дізнаватися, що ти знаєш людину не такою, як думала. Важко дізнаватися, що обличчя, яке ти начебто кохаєш, насправді лише маска.
Дещо схоже, так, і тепер він зрозумів на що. Це було наче в кошмарах, які не покидали його після смерті Енні й Тодда, – жахіття, у яких він стоїть на узбіччі й дивиться, як вони проїжджають повз у «скауті». Вони їдуть назустріч смерті. Він це знає, але не має можливості щось змінити. Намагається помахати руками, але ті заважкі. Намагається кричати, але не може згадати, як відкривати рота. Вони пролітають повз, ніби він невидимий. І тут те саме відчуття – ніби він якимсь дивним чином став невидимим для Поллі.
– Енні… – Він із жахом усвідомив, чиє ім’я вжив, і осікся. – Поллі. Я не знаю, про що ти говориш, Поллі, але…
– Знаєш! – раптом закричала вона на нього. – Не кажи, що не знаєш, якщо знаєш! Чому ти не міг почекати, щоб я сама тобі розповіла, Алане? А якщо не міг дочекатися, чому не запитав? Чому треба було робити це в мене за спиною? Як ти міг робити це в мене за спиною?
Алан заплющив очі, намагаючись спинити шалений потік перемішаних думок, але це не допомогло. Натомість він побачив гидотний образ: Майк Гортон із норвейського «Журналу-реєстру», що саме схилився над радіочастотним сканером «Беркет» і ошаліло щось записує стенографічним піджином.
– Я не знаю, про що ти говориш, але ти помиляєшся. Давай зустрінемося, поговоримо…
– Ні. Мабуть, я не можу зараз із тобою бачитись, Алане.
– Та ні. Ні, ти можеш. І ми побачимося. Я буду…
Тут увірвався голос Генрі Пейтона: «І взагалі, може, зроби це зараз же, поки він весь не рознервувався й не вирішив відвідати родичів у якомусь Застум-Сіті, Південна Дакота?»
– Ти будеш що? – запитала вона. – Що ти будеш?
– Я дещо згадав щойно, – повільно промовив Алан.
– Ага, згадав? Про лист, який ти написав на початку вересня, Алане? Лист у Сан-Франциско?
– Я не розумію, про що ти, Поллі. Я не можу приїхати зараз, бо тут прорив в… одній іншій справі. Але пізніше…
Вона заговорила до нього крізь потік
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.