Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Представники слідства й досвідчені психіатри з’ясували, що члени злочинної зграї або, можливо, один із них (більшою мірою підозра падала в цьому на Коров’єва), були нечувані за силою гіпнотизери, які спроможні показувати себе не на тому місці, де вони насправді перебувають, а на позиціях уявних, зсунутих. Окрім цього, вони вільно навіювали тим, хто стикався з ними, що певні речі або люди перебувають там, де насправді їх не було, і навпаки, видаляли з поля зору ті речі й тих людей, які дійсно перебували в тому полі зору.

У світлі таких пояснень усе доостанку ставало зрозумілим, і навіть найбільш хвилююча для громадян, здавалося, незбагненна, невразливість кота, якого при спробі схопити обстріляли в квартирі № 50.

Ніякого кота на люстрі, натурально, не було, ніхто і не думав відстрілюватися, стріляли по порожньому місцю, в той час як Коров’єв, навіявши, що кіт чинить неподобства на люстрі, міг вільно стояти за спиною тих, хто стріляв, блазнювати і втішатися своєю величезною, але злочинно використаною здатністю навіювати. Він же, безперечно, і підпалив квартиру, розливши бензин.

Нікуди в Ялту, певно, Стьопа Лиходєєв не літав (така річ не до снаги навіть Коров’єву) і телеграм звідти не надсилав. Після того як він знепритомнів у ювеліршиній квартирі, наляканий фокусом Коров’єва, який показав йому кота з маринованим грибом на виделці, він пролежав безпам’ятним до тієї пори, поки Коров’єв, глузуючи з нього, не насадив йому на голову повстяного капелюха і не скерував його на московський аеродром, навіявши попередньо представникам кримінального розшуку, які зустрічали Стьопу, що той висідає з севастопольського аероплана. Правда, кримінальний розшук Ялти твердив, що він мав гостем босого Стьопу і телеграми щодо нього надсилав у Москву, але жодної копії цих телеграм у справах, як не шукали, не виявили, з чого виснували невеселий, але цілком неспростовний факт, що гіпнотизерська банда володіє силою гіпнотизувати на величезних відстанях, і не лише окремих осіб, а й цілі групи їх. За таких умов злочинці могли збити з плигу людей з найстійкішою психічною організацією.

Що там патякати про такі нісенітниці, як колода карт у чужій кишені в партері, або здимілі дамські сукні, або берет з кота та інші подібні речі! Такі штуки може встругнути будь-який професіонал-гіпнотизер середньої руки на будь-якій сцені, серед них і немудрий фокус з відірванням голови у конферансьє. Балакущий кіт — теж суща дрібничка. Для того щоб виставити людям такого кота, досить опанувати ази черевомовства, а навряд чи будь-хто матиме сумнів, що мистецтво Коров’єва сягало значно далі цих азів.

Так, справа тут зовсім не в колодах карт, не у фальшованих листах у портфелі Никанора Івановича. Це все дріб’язок! Це він, Коров’єв, погнав під трамвай Берліоза на певну смерть. Це він звів із розуму бідолаху-поета Івана Бездомного, він змусив його марити і бачити в болісних снах древній Єршалаїм і розжарену сонцем безводну Лису Гору з трьома розіп’ятими на стовпах. Це він і його банда примусили щезнути з Москви Марґариту Миколаївну та її хатню робітницю Наташу. До речі: цю справу слідство розбирало дуже уважно. Необхідно було з’ясувати, чи були ці жінки викрадені зграєю вбивць і паліїв, чи ж утекли разом зі злочинною компанією доброхіть? Виходячи з безглуздих і плутаних свідчень Миколи Івановича та взявши до уваги дивну і безрозсудну цидулку Марґарити Миколаївни, залишену чоловікові, цидулку, в якій вона пише, що йде у відьми, враховуючи ту обставину, що Наташа зникла, залишивши весь свій одяг на місці, слідство дійшло висновку, що і господиня і хатня робітниця були загіпнотизовані, так само як і багато інших, і в такому стані вимкнуті бандою. Спливала і, ймовірно, цілком слушна гадка, що злочинців привабила краса обох жінок.

Але ось що лишилося цілком нез’ясованим для слідства — це спонука, яка змусила зграю викрасти душевнохворого, який називав себе майстром, з психіатричної клініки. Цього з’ясувати не змогли, як не змогли здобути і прізвище викраденого недужого. Так і згинув він назавжди під мертвою кличкою: "Номер сто вісімнадцять з першого корпусу".

Отож майже все з’ясувалося, і слідство дійшло краю, як взагалі все доходить кінця.

Минуло кілька років, і громадянство почало забувати і Воланда, і Коров’єва, і всіх інших. Зайшло багато змін у житті тих, хто потерпів від Воланда та його прісних, і хоч які дрібні та незначущі були ці зміни, про них усе ж слід сказати.

Жорж, наприклад, Бенгальський, пробувши в лікарні три місяці, оклигав і вийшов з неї, але службу в театрі Вар’єте мусив облишити, і в найгарячішу пору, коли публіка плавом пливла за квитками, — пам’ять про чорну магію та її розкриття виявилася надто живуча. Облишив Бенгальський Вар’єте, бо розумів, що ставати щовечора перед двома тисячами глядачів, щоб його неодмінно впізнавали й обов’язково глумливо цікавилися про те, як йому краще: з головою чи без голови? — занадто прикро.

Та, окрім цього, втратив конферансьє великою мірою свій гумор, що такий необхідний для його фаху. Залишилась у нього неприємна, прикра звичка щовесни при повному місяці впадати в неспокій, ні сіло ні впало хапатися за шию, перестрашено озиратися й плакати. Напади ці миналися, та однак за таких умов колишню працю продовжувати було неможливо, і конферансьє пішов на спочинок і почав жити на свої заощадження, котрих, за його помірними обрахунками, мало вистачити йому на п’ятнадцять років.

Він пішов і ніколи більше не зустрічався з Варенухою, який здобув загальну популярність і любов за свою неймовірну, навіть серед театральних адміністраторів, чулість та ввічливість. Контрамарочники, наприклад, його інак і не називали, як батько-добродій. Хоч би коли, хто телефонував до Вар’єте, завжди в рурці лунав м’який, але сумовитий голос: "Я вас слухаю", — а на прохання покликати до телефону Варенуху, той же голос без загайки відповідав: "Готовий вам слугувати". Але зате і страждав же Іван Савелійович від своєї ввічливості!

Стьопі Лиходєєву більше не доводилося