Читати книгу - "Переможець отримає все"

яка їх не просто годувала — яка дійсно була для них важливою. Вони пили каву, курили, сперечалися, і Віктор помітив, як поступово зник бар’єр, який існував спершу між ним і цими незнайомими людьми. Його вже без комплексів запитували про те, що їх цікавило, пояснювали речі, яких не знав і не розумів він сам.

Упродовж дня Войтович кілька разів зникав, і робота продовжувалася без нього. У студії на місце Віктора сідали інші й також виконували пісні — хто під гітару, хто під уже змонтований раніше супровід. Віктору довелося співати ще кілька пісень, які були створені ще тоді, але через відомі обставини так і не встигли знайти свого виконавця — незабутнього Тараса Лему.

Надвечір з'явився Войтович. Він скинув піджак, сорочку і, залишаючись у доволі оригінальній футболці, прилаштувався поруч із Віктором на цій бутафорській «кухні». «А може, щось путьове вийде?» І вони співали вдвох. А потім, коли команда підкріплялася «чим Бог послав», Войтович продивлявся і прослуховував інші записи, зроблені за день. Здавалося, він залишився задоволений. І коли Саша, головний технік, клацаючи кнопками, проганяв зроблену за день продукцію, метр несподівано вигукнув:

— Стоп! Ану…

Потрібне місце повернули. Це була одна з пісень Віктора, ще з «тих». Ні, не Зоряниних, адже була написана в той період, коли доля вже забрала її назавжди й коли йому було неймовірно тяжко.

Надвечір життя Заспокоїться, вщухне. І час відпочити. Я сяду на кухні… Дарма — за стіною вже стелить перину Безжальна кохана. Ім'я їй — провина… — Ану-ану… Вона, вона Завжди сумна… —

лунав приспів.

Обличчя метра виглядало вкрай зацікавленим, і всі збіглися до екрана, дивлячись на дійсно замученого, якщо не всім життям, то цим днем — безперечно, чоловіка у смугастій десантній майці з леопардом на м’язистому плечі, яке, здавалося б, усе могло подужати.

— Свічку на стіл — і то негайно… — закомандував Войтович, — таку… ну, ви зрозуміли яку… Без підсвічника, на тарілку!

На кухні живуть Тільки миші та звички… На кухні до ранку Горітиме свічка. Її запалила для мене спросоння Моя друга люба. Ім'я їй — безсоння.

Він уже бачив, цей невгамовний Войтович, як усе виглядатиме в кліпі. Чоловік, від якого завтра буде в захваті аудиторія набагато більша, аніж сьогоднішня, сидітиме трохи інакше, розвернути б його, але хижак нехай залишається в кадрі. І нехай оці рядки так і співає — тихо, речитативом. А от приспів…

Вона, вона Наллє вина І проведе ніч до ранку зі мною… В її очах Мій біль, мій жах…

— Оце гарно… Так, ще нам трьох коханок у студію… — бурмотів Войтович. — Ну, це ми знайдемо… А може, не трьох…

Докапає свічка, На кухні світанок. І сонцем по вікнах Розпишеться ранок. І стукає в двері — аж серце калата Остання кохана. Ім'я їй — розплата…

Метр виглядав просто щасливим і мало не потирав руки. Народ допивав каву, а вони вийшли на повітря перекурити.

— Повір мені, Вітю, це буде гарно, — мовив Войтович. — Віриш?

Віктор знизав плечима.

— Побачиш. Коли я все зліплю. Вітю… — Він глянув у самі його очі. — Не позбавляй мене можливості з цим працювати. Залишся, поки доробимо принаймні оцих два ролики. Притому останній — насамперед.

— Як скажете… — похитав головою Віктор. — Треба — то треба.

— Треба, — погодився метр. — А тобі що — зовсім не цікаво? Ну, скажи відверто.

— Гарно у вас. Приємно тут обертатися, — сказав Віктор.

— Тусуватися, — виправив Войтович. — Звикай. А в тебе є якісь ідеї? Щодо того, як це все оформити? Ну, думай. Твоя ж пісня.

Якийсь час Віктор думав, а потім промовив:

— Є, якщо дозволите…

Вечірній Київ блимав чисельними вогнями. Рух заспокоївся, і тепла безвітряна тиша поглинула каштани, які від світла ліхтарів тепер здавалися геть білими. Він залишився на самоті й покрутив у руках телефон, залишений Войтовичем. Не тому, що відчував якесь вагання — просто надто сучасна модель. Але він упорався.

Напевно, вона ще не спала. Голос був спокійним, рівним, не здивованим.

— Привіт.

— Привіт, рада тебе чути. Не сподівалася.

— Не збудив?

— Ні. Ти ж знаєш, я пізно лягаю.

— Ти не зайнята?

— Звісно, ні. Тим паче, для тебе. Дуже рада твоєму дзвінку.

— Я хотів дещо тобі запропонувати. Пам’ятаю, ти розповідала про свої невдачі. То я знайшов для тебе місце якраз у двох відеокліпах замість тих. Ну… не Ель Кравчук, звичайно, але фахівці кажуть, що також пристойно. І… гонорар зовсім непоганий. Ти згідна?

Вона розгубилася.

— Віку… це так несподівано… А… що це? Ти що, просив за мене Войтовича?

— Та ні, навпаки він мене просив. Це мої… як він каже — ролики. Треба зіграти знаєш кого? Мою коханку. Тобто навіть одразу трьох. Потягнеш?

— Віку… ти серйозно? Ти