Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Я чув, ніби на тому місці й дотепер не наважуються будуватись, нібито через прокляття вбитих, яке тяжіє там. Досить копнути в тому місці порослу травою землю, як назовні з’являється червоно-чорне закіптюжене каміння й великі старовинні цвяхи.

У нерозлучні родини, які не визнавали «переділу» і які потім вибили до ноги, входили богатирі-Будівничі, що їм перевалило за сто років, їхні діти, онуки та правнуки. Гадаю, що з часів заснування селища анітрохи не порушилися і їхні дружні зв’язки.

Як же сталося, що «молодий люд», недоростки щонайбільше сімнадцяти років, занапастив їх та попалив їхні оселі? Чому дорослі не змогли покласти цьому край?

Справа в тому, що «велике ревище» було не просто фізичним явищем: через нього явив людям свою волю Руйнівник, дух якого жив у корінні дерев у нетрях на узвишші.

То був перший план перебудови селища й «висілка» від часу їхнього заснування. І в супроводі малюків з різнобарвними прапорцями на бамбукових тичках «молодий люд» мав повну свободу дій, поки над лісовою долиною лунало «велике ревище», бо він утілював у життя задум Руйнівника.

Одна з п’яти родин, які найдужче опиралися «переділу» і через це постраждали, наприкінці «великого ревища» втекла з селища.

Глава сім’ї, як і личило одному з Будівничих, не міг допустити, щоб селище зазнало навали іззовні. Тому, аби не виказати поселення в лісовій долині, він пішов не вздовж річки повз «шийку», а вирушив із жіноцтвом і малечею просто через пущу.

Відколи не стало Руйнівника і селяни розподілили між собою його роботу, той старий дбав про сад біля окрайки лісу і очолював збирання плодів місканту й літокарпусу. Пригадую собі дивні слова, які свого часу так причарували мене в одному з переказів, що «місканти й літокарпуси не стоять на місці». Коли вибиралися по їхні плоди до лісу, виявлялося, що дерева не там, де минулого року, тож доводилося добряче поблукати. Тому на чолі збирачів мусила стати досвідчена людина…

Старий, так добре знайомий з лісовими нетрями, мав численну рідню. У «звелетнілого» подружжя давно поодружувалися діти, онуки й онучки поприводили в дім невісток та зятів, понароджувалися правнуки.

На світанні в хащу вирушило чи не тридцять душ. Щоб перетнути сікокуський гірський кряж, треба взяти праворуч, але вони простували далі й далі, в глиб пралісу. Аж раптом занедужали двоє малюків: гарячка, млість, розболілися животики. Старий вирішив повернутися до Руйнівникового «саду ста трав» по лікарське зілля і, боячись, що хтось загубиться в хащі, повів за собою всю родину.

Та біля забрукованої «дороги мерців» на них зненацька напала ватага «молодого люду». Всіх чоловіків, як і найстаршого діда, вибили до ноги.

Більше нікому було ставити чоло згуртованому «молодому люду», який своїм «переділом» започаткував рух за перебудову громади в лісовій долині і водночас перебрав на себе жандармські функції.

Коли ватага «молодого люду» з засідки напала на втікачів і перебила чоловіків, дружина Будівничого, що сто років тому втекла з «піратського» острова, теж не уникла цієї долі, хоч і шалено боронилась. Решту жінок не стали вбивати, а забрали з собою, бо жінки становили неабияку цінність у відрізаній від світу лісовій долині.

Загін «молодого люду», що впроваджував «переділ», не вдавався до безглуздої жорстокості, бо, як каже легенда, хворих малюків негайно доправили до старого, який по смерті Руйнівника доглядав «сад ста трав» і збирав лікарське зілля.

Що ж зробили з бранками-жінками — невістками, доньками — з великої родини?

Як усе сільське жіноцтво за «великого ревища», вони відшукали оселі, де найменше дошкуляв гул, і зажили там з новими чоловіками. Поодинці, без колишніх чоловіків чи батьків вони вже не могли опиратися «молодому люду». Але і в нових сім’ях вони — і літні жінки, і прямодушні молодички — знай твердили, що старий Будівничий — родоначальник їхньої великої родини — ставився до «великого ревища» єдиновірно. Вони не крилися з цим, хоч «молодий люд» і домагався з них, що втеча їхня — то хибний крок, який треба спокутувати ревним служінням новому ладу.

Жінки, що марно намагалися втекти, відважно боронилися, кажучи на своє виправдання:

— Наш старий повів через пущу шукати нової землі, бо ні вдень ні вночі не давав жити несамовитий гул! Хіба не так само у давнину Руйнівник і його друзі подалися шукати обітованого краю з місцини, непридатної для життя? Хто скаже, що наш дід, який стільки зазнав разом із Руйнівником, не вивів би звідси рідню? А якби відшукали щасливий заможний край, то невже б не гукнули вас?!

Хто це чув, гнівався ще більше: як, ці жінки рівняють свого старого з самим Руйнівником?! Гадаю, в селищі вже ставилися до Руйнівника, дух якого мешкав у лісових нетрях, як до бога.

У легендах збереглася блискуча, гідна казки, відповідь жінок з родини Будівничого на дошкульне запитання.

На той час «велике ревище» минуло, кожна з них стала за дружину комусь із тих, хто вбив їхнього столітнього з лишком родоначальника, братів, чоловіків.

На запитання, як вони так можуть, жінки відказували:

— Але ж ви самі після «переділу», коли вам дошкуляв гул, живете з іншими чоловіками! Яка ж різниця-коритися людям чи тому гулові?!

Це було ще не все.

Далі, переповідаючи сміливі до зухвалості слова, бабуся вживала звичний у нашому селі вираз: «От воно як!» Коли герой казки виголошував щось важливе, аби підкреслити винятковість його слів, додавали з притиском: «От воно як!»,